Понеділок, 01 лютого 2016, 17:25

Митрополит Андрей Шептицький був найзаможнішим греко-католиком, який створив на Галичині тіньовий уряд, що опікувався господарськими справами краю.

Християнська ФПГ

Коли 35-річний Роман Марія Александр граф на Шептицях Шептицький, більше відомий під своїм чернечим ім'ям Андрей, 1900 року став на чолі греко-католицької церкви, йому довелося скласти дві присяги - на вірність Папі Римському Леву XIII і цісареві Австро-Угорської імперії Францові Йосифові.

Була й третя, неофіційна - українському народу, яку він виголосив ще до своєї інтронізації у посланні до вірян-українців: «Божу батьківську землю любити і не пускати її з рук, і на ній доробитися добробуту на взір інших народів».

За 44 роки митрополичого служіння Андрея Шептицького на Галичині змінилася не одна окупаційна влада, а панотець, виходець із франкомовної чесько-польсько-української родини, не відступався від свого наміру створити в краї християнську державу в державі. Для цього він використовував не лише свій сан, богословські знання та меценатство, а й неабиякий підприємницький хист.

Громадська діяльність була для митрополита логічним продовженням церковного служіння. Андрей Шептицький не раз стверджував, що тільки віруючі особи спроможні побудувати добрий економічний лад, оскільки їхньою метою є не лише особистий дохід, а й загальний добробут. До побудови цього ладу він залучав кліриків Української греко-католицької церкви.

Окрім богословських знань, за переконанням отця Андрея, парохи (священики) повинні опановувати й світські ремесла — торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство. До цього спонукали обставини, у яких тривалий час перебувала УГКЦ, — конфесія не мала жодної державної підтримки ані за Австро-Угорщини, ані за Польщі, і тим більше за радянської влади. Тож світський фах був для греко-католицького духовенства засобом заробляти гроші на власні потреби та потреби своїх нерідко дуже великих родин. Та й самих парафіян було варто навчити деяких ремесел. Тож під патронатом митрополичого ординаріату було створено українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де навчали юнаків комерції.

Митрополит з підлеглими сформували неформальний Кабмін у межах УГКЦ, який вирішував нагальні господарські потреби галичан. Міністром фінансів в уряді Шептицького було призначено отця Тита Войнаровського, якому митрополит доручав управління як справами церкви, так і власними фінансами, більшість з яких афішовано інвестувалися у загальногромадські потреби — створення шкіл, лікарень, санаторіїв, музеїв. У кожній сфері, де був присутній інтерес УГКЦ чи особисто Шептицького, архіпастир мав своїх довірених осіб, у числі яких було чимало священнослужителів та адвокатів, від яких він регулярно вимагав постійних звітів.

«...Християнин, а тим більше священик мусить домагатися якнайстислішого контролю. Контроль вважати за брак довір'я, а навіть за особисту образу є знаком такої примітивності у справах фінансових та економічних, що мусить бути підозріння, що тим самим прикриваєте нелад і невміння провадити справи», — писав митрополит у посланні «Про милосердя». Коли на Галичині виникло протистояння між українськими кооператорами та приватними купцями, митрополит своїми порадами благословив примирення обох сторін і був обраний до їхніх управлінських органів.

В архівах збереглися томи листів, у яких робітники, ремісники і селяни довірливо писали митрополиту про свої думки щодо умов та оплати праці. Дослідники зазначають три обов'язкові вимоги Шептицького, які він висував своїм розпорядникам або партнерам по бізнесу щодо найманих працівників: матеріальне стимулювання, нормальні умови праці та духовна опіка. Забезпечити їх на своїй рідній землі, але в чужих державах — спочатку в Австро-Угорщині, а опісля в Польщі - було непросто. А в період Другої світової війни майже неможливо. Проте історія не відвела іншого часу митрополиту Шептицькому.

Банківський місіонер

Товариство «Дністер» — кредити під гарантії УГКЦ

Українці в австро-угорській Галичині були найчисельнішою, однак найменш заможною верствою населення: 90% місцевих мешканців володіли лише 30% землі. Десятки тисяч безземельних селян з відчаю емігрували в пошуках заробітку за океан, а більшості тих, хто зводили кінці з кінцями на своїх ланах, бракувало коштів на розвиток господарства.

Ще до інтронізації Шептицького, у 1894 році було створено господарське товариство взаємного кредиту «Дністер», яким керували греко-католицькі митрополити. Кожен член товариства мав право одного голосу незалежно від кількості 50-коронових внесених паїв. Гарантією кредитоспроможності було не майно позичальника, а довіра до нього. Дністер щороку поліпшував умови для своїх клієнтів і найвищих здобутків домігся через десять років від початку свого існування за часів митрополита Шептицького, котрий зробив значні особисті вкладення в товариство, заохотив до цього духовенство і посприяв налагодженню співпраці із зарубіжними фінансовими установами.

У 1908 році Шептицький увійшов до складу комітету засновників першого українського банку, створеного на засадах іпотеки. Найбільшими акціонерами Земельного банку гіпотечного (ЗБГ), що почав повноцінно працювати через два роки, стали митрополит Андрей і товариство «Дністер», які придбали по 100 акцій номіналом по 400 корон кожна. Така кількість пояснюється тим, що п'ять акцій забезпечували власникові один голос, але він не мав права на більш ніж 20 голосів.

А Шептицький у веденні бізнесу був обережним, уникав надмірних ризиків і диверсифікував їх. На першому засіданні спостережної ради банку до її складу було обрано о. Тита Войнаровського. Значною мірою завдяки Щептицькому ЗБГ невдовзі став єдиним українським банком, що здобув визнання у світі, а його цінні папери оплачувалися у всіх банках Європи. ЗБГ займався довгостроковим кредитуванням житлового будівництва під заставу земельних ділянок і нерухомості. Банк також допомагав у разі тимчасових фінансових труднощів українським кооперативам і купецтву, що належали до «Сільського господаря», «Народної торгівлі» або «Маслосоюзу». Як наслідок — у 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок на Галичині майже вдвічі перевищував виторг такої самої кількості польських кооперативів і становив 8,36 млн польських злотих.

Кредити ЗБГ надавав часто під поруку митрополита, не зважаючи на платоспроможність і фінансове становище позичальника. Водночас Щептицький дбав про те, щоб банк скуповував різні типи цінних паперів не одного, а кількох власників, зменшуючи ризики їх втрати чи банкрутства. Купівля-продаж цінних паперів за посередництва банку сприяла отриманню максимальних прибутків з акцій, і це був для митрополита надійний шлях збільшення статків з мінімізацією у випадку фінансових негараздів загрози для власного авторитету. Банківські рахунки Шептицького мали назви відповідно до потреб: «Національний музей», «Крилос», «Унів», «Гошів», «Яхторів».

Вочевидь, що більше митрополит і його довірені особи пізнавали банківську сферу, то ширшими ставали їхні інтереси у ній. Згідно зі звітом за 1910 рік Шептицький мав на своїх банківських рахунках такі суми: Земельний банк гіпотечний — 4 441 667 корон, Банк Овчарський — 8 583 182, Крайовий союз кредитовий — 27 203 616, Народна торгівля — 112 760, з акцій і валют — 611 465 736 корон.

Митрополичий ліс і надра

Собор св. Юра у Львові – резиденція митрополита

На межі XIX-XX ст. Західна Україна мала неабияку інвестиційну привабливість — тутешні нафтові родовища активно розробляли іноземні корпорації. На Галичині в цей час працювало 332 нафтових підприємства, більшість з яких належала зарубіжним інвесторам. Іноземці провадили нафтовидобуток з особливим соціальним, економічним та екологічним цинізмом. Митрополит Шептицький був поодиноким українським підприємцем, який складав їм конкуренцію.

Він повністю викупив маєток Перегінське, що у Дрогобицько-Бориславському нафтовому басейні, і уклав багаторічний договір — на 25-30 років — з нафтовим об'єднанням «Галіція» про видобуток вуглеводів на митрополичих угіддях. За умовами цього контракту Галіція заплатила Шептицькому одразу 1 млн корон. А щомісячні прибутки надалі розподілялися так: по 6% на два рахунки митрополії та особистий митрополита. Додатково об'єднання зобов'язувалося платити по 500 корон за кожну задіяну нову свердловину. У цьому бізнесі, як і в інших, традиційними були вимоги Шептицького щодо робітників: створити сприятливі умови праці для них і відповідно застрахувати їх на випадок травми або смерті на промислі. Жодне інше підприємство з тих, що працювали на той час у краї, не мало й натяку на такий «соціальний пакет». За належним дотриманням умов договору від імені митрополита наглядав довірений адвокат Гвоздецький.

У тому ж Перегінському було багато лісу, право на вирубку якого митрополит передав фірмі «Глесінгер» з двома обов'язковими вимогами: дотримуватися належних умов праці робітників і забезпечити дровами всі церковні установи в окрузі. Шептицький першим утворив у своїх лісових угіддях екологічний осередок «Охорона природи». Майже 30 тис. гектарів було поділено на три господарські округи, якими управляли інженери-лісничі. На нарадах провідних фахівців за участю лісничих та урядників фірми «Глесінгер» часто бував присутній і сам митрополит. Усі знали, що улюбленим його відпочинковим заняттям були об'їзди на кінній бричці лісових територій, тож він завжди був у курсі справ. Митрополитові Андрею допомагав також його брат Казимир — голова Галицького лісничого товариства і співавтор австрійського закону про ліси.

Крім продажу деревини, що разом із нафтовидобутком становив 65% усіх фінансових надходжень Галичини, лісові угіддя Шептицького славилися високим рівнем організації полювань. Мисливські угіддя в лісах Перегінська належали до найкращих у тодішній Польщі. Тут було обліковано 100 ведмедів, 500 оленів і 2500 козуль. На полювання сюди із задоволенням приїздила європейська знать, зокрема дипломати. Серед відомих прізвищ постійних мисливців — князі Габсбург, Ліхтенштейн, Радзивіл, Любомирський, графи Потоцький, Дідушицький, Тишкевич. Їх особливо приваблювали тутешні олені, що були одними з найбільших у середньогір'ї Європи.

Деякі ліси о. Войнаровський за згодою митрополита здавав у довгострокову оренду на кілька років. Контракт зобов'язував орендаря сплачувати щороку $450-500 у касу митрополита і за окремим тарифом — за кожного вбитого звіра. Договір дозволяв стріляти щороку тільки одного ведмедя і хворих оленів або тих, що мали гарні роги. Наймач не мав права звільняти сторожа і єгерів, які працювали в угіддях Шептицького, і повинен був добре оплачувати їхню працю — близько $50. Ціна одноразового полювання становила $100. У 20-х роках Шептицький на своїх землях, зокрема й лісових угіддях, проклав 106 кілометрів вузькоколійки, яка полегшувала пересування і мисливцям.

Свій до свого

Палати митрополита — центр духовного та ділового життя Галичини

Звернення підприємців до митрополита з проханням допомогти у бізнесових справах — звична річ для Галичини часів Шептицького. Так, у 1922 році вдова професора Перемишльської гімназії і літератора Ореста Авдикевича Климентина з роду графів Глинських, яка розпродала домашнє майно й організувала Першу українську фабрику солодощів «Фортуна», вирішила налагодити свій бізнес у Львові. Тут конкуренція була вищою, і через брак вільних коштів для розвитку виробництва Климентина Авдикевич звернулася по допомогу до митрополита Андрея. 24 травня 1924 року за новою угодою Шептицький став співвласником Фортуни нової — 50 на 50%.

До грошового внеску митрополит долучив свою нерухомість вартістю $10 тис. — нове фабричне приміщення. А через півтора року панотець передав повноваження своєму братові Климентію Шептицькому, ігумену Успенської лаври в Уневі, яка внесла до спілки ще $10 тис. Завдяки сприянню о. Войнаровського Фортуна нова мала підтримку від Земельного банку гіпотечного і спілки «Народна торгівля». У 1935 році фабрика експортувала свої солодощі до європейських держав і навіть до США. Коли фабричні справи налагодилися, брати Шептицькі офіційно відмовилися від своїх майнових прав на користь Климентини Авдикевич. І таких прикладів у бізнесовій діяльності митрополита було багато: свій зиск він спрямовував на благо інших.

Коли письменника Василя Стефаника запитали, чому він, щоразу приїжджаючи до Львова, насамперед йде на Святоюрську гору до митрополита Андрея, той відповів, що любить дивитися на посріблену сивиною голову, котра думає про всіх. Економічна модель Шептицького була унікальна для свого часу — це був чи то капіталізм з людським обличчям, чи то християнський соціалізм з визнанням приватної власності. Митрополит ніби нівелював класовий конфлікт, закликаючи до порозуміння бізнес і найманий персонал.

Порятунком для більшості українських селян Галичини Андрей Шептицький вважав кооперацію: «Лучіться разом, заводіть по ваших селах крамниці християнські, шпихлярі (комори. — Прим. "Контрактів") громадські і всякі інші пожиточні установи». На заклик Шептицького відроджувати українське село відгукнулося чимало священиків, які засновували осередки товариства «Сільський господар» на пародіях (парафіях) і допомагали створювати при читальнях Просвіти громадські склади для зерна та Народні доми — кооперативи змішаного типу, які крім кредитування селян займалися постачальницько-збутовою і виробничою діяльністю. Митрополит давав особисті кошти і свою землю на організацію кооперативного ліцею, садівничо-городничої та хліборобської шкіл.

Водночас Андрей Шептицький наголошував на важливості українізації міст і містечок, де традиційно домінували польські та єврейські підприємці. За порадою архітектора Івана Левинського Шептицький заснував у Львові українську фабрику — скляну гуту — з найсучаснішим устаткуванням вартістю $0,5млн. Митрополит викупив кілька львівських будинків, які згодом на прийнятних умовах здавав у приватну оренду під представництва українських спілок і фірм, магазини і помешкання.

Своя людина у сеймі

Греко-католицька духовна академія — оплот богословської та економічної думки регіону

Шептицький завжди дбав про диверсифікацію активів. Маючи у власності кілька тисяч гектарів земельних угідь, на яких переважно селяни-орендарі вирощували сільськогосподарську продукцію, що йшла на експорт і до Європи, Шептицький був доволі відомою особою в ділових колах не лише Австро-Угорщини, а й Англії, Німеччини, Італії, Швейцарії, Нідерландів. Він був партнером багатьох європейських банків, будівельних і брокерських контор. Австрійські видавництва друкували для митрополита книги, італійські та грецькі підприємства постачали вино і солодощі, німецькі пропонували нерухомість.

Шептицький через маклерів Вехерсона і Віхерса та довіреного адвоката Берендса купував у німецьких містах Вестерлянд-Сільді, Лейпцигу, Гамбурзі земельні ділянки і споруджував на них будинки на продаж. Будівництво здійснювала компанія Heinr Bomhoff Architekt B.D.A., а прибутки від реалізації нерухомості надходили до вже відомого ЗБГ. Аналогічну діяльність митрополит провадив і в Голландії. Причому слід віддати належне його політичному чуттю: у 1939 році Шептицький продав усю нерухомість у передвоєнній Європі. Це при тому, що у мирний час митрополит намагався уникати політичних дискусій і закликав священиків не втручатися у справи політичні.

Приклад такої поведінки подавав сам: будучи за посадою — ex officio — депутатом віденського парламенту і галицького сейму, він з'явився там лише двічі до 1914 року й обидва рази виступав виключно на освітянські теми. Його публічну аполітичність згодом змінили дві речі: пацифікація у 1930-х роках — масові репресії польської влади щодо українського населення Галичини — і винищення німецькими нацистами євреїв у роки Другої світової війни. І польська, і німецька влада почули тоді голос митрополита на захист гноблених. Лист протесту Шептицького до Гітлера і Гімлера заледве не коштував життя прикутому хворобою до крісла митрополита.

Помер він символічного дня — 1 листопада 1944 року, це була 26-та річниця створення Західноукраїнської народної республіки. Цей день, за прадавнім церковним звичаєм, є поминальним на Галичині: «Свята церква згадує всіх святих і померлих вірних». Відтоді майже півстоліття триває беатифікаційний процес про зарахування митрополита Андрея Шептицького до лику блаженних. Бракує офіційно задокументованих релігійних чудес. Підприємницькі, меценатські, освітянські до уваги не беруться.

Митрополит-спонсор

Установи, будівництво яких відбулося за власні кошти — повністю або частково — Андрея Шептицького:

•    Національний музей

•    народна лічниця (лікарня)

•    порадня(консультація) для матерів

•    кілька сиротинців

•    дяківська бурса

•    духовна академія

•    жіноча гімназія

•    бурса рідної школи

•    малярська студія

•    школа імені Грінченка

•    школа імені князя Лева

•    фотоательє у Чикаго

•    кіностудія у Вінніпезі

Ольга Швагуляк-Шостак, Зеновій Свереда, докторант Григоріанського університету у Римі, "Контракти"

Джерело: format.ua