Майдан – джерело правдивої молитви
Вівторок, 16 лютого 2016, 23:44
Під час Революції Гідності я зрозумів, що українці ще здатні творити діла любові. Кожен був готовий подати руку допомоги, не чекаючи на винагороду. На Майдані можна було розраховувати на те, що хтось пригостить гарячим чаєм, коли тобі холодно, чи нагодує, коли ти голодний. В очах тих, хто допомагає, бачиш невимовну радість. Один випадок особисто для мене взагалі фантастичний. Якось ми з невеличкою групкою семінаристів їхали з богослужіння у собор Воскресіння і співали різних пісень. Вийшли з метро і зустріли чоловіка, який підійшов і подарував нам цілий пакунок з національними прапорами України.
Майдан для мене – це також і джерело правдивої молитви. Недарма сказав Блаженніший Любомир: «Молись так, ніби все залежить від Бога». Насправді в цей час, коли людям було страшно за своє життя, коли ніхто не знав, що буде далі, коли кожного вечора на Майдані зі сцени повідомляли про чергову зачистку, коли відбувались криваві, страшні події впродовж 18–20 лютого, коли матері знали, що їхні діти в епіцентрі кривавих подій, – люди найбільше потребували молитви. Саме в цей час, на мою думку, розмова з Богом про допомогу переростала у відчайдушний крик душі про змилування. І все з міцнішою вірою ми промовляли молитву Митрополита Андрея за український народ: «Умилосердися над усіма тими, що терплять. Даруй їм ласку терпеливо зносити гірку долю і через терпеливість заслужити на пільгу в терпіннях і перемогу в цьому смертному житті та на блаженство вічності». А й справді, на кого наш народ повинен був покладатись, як не на Володаря всесвіту, коли, здавалось, уже просто немає виходу. Особливо вразила мене стаття «Амвон на нейтральній смузі»: про священиків, які стали між озлобленими беркутівцями і розгніваним від безвиході народом. Приємно було також бачити, що священики не покинули свою паству навіть у період найстрашніших подій у лютому, коли вони, ймовірно, зі страхом у думках, але з вірою в серці, молилися над померлими і підтримували живих.
Майдан – це єдність. Саме на Майдані кожен міг відчути, що означає вислів «В єдності сила». Переглядаючи різні інтернет-ресурси, дивлячись телевізор, будучи на головній площі Києва, будь-хто міг досвідчити, що стереотип про те, що схід і захід, північ і південь України розділені, є розвінчаним. Тут не важливо, якою мовою спілкуєшся, які книги читаєш, а найважливіше, чи ця людина знає, що означає людська гідність.
Майдан – це також реальна загроза смерті. Один священик розповідав про молодого хлопця, який підійшов до нього з проханням про благословення на смерть. Духовний отець же відповів, що може благословити лише на життя. Це один із багатьох прикладів, коли людина у боротьбі за правду та людську гідність готова віддати навіть найцінніше, що в неї є, – своє життя.
Зараз ми вшановуємо героїв Небесної сотні, але чи ми насправді усвідомлюємо героїзм їхніх вчинків, який дав нам право на життя? У стінах Львівської семінарії відбулась молитовна зустріч з родинами загиблих героїв. Коли ти бачиш тих, які втратили своїх близьких, їхні очі наповнені сльозами, втомлені від довготривалого перебування біля могил обличчя, коли чуєш, як матері з плачем промовляють: «Я хочу, щоб він жив», – у тебе всередині щось змінюється. Через сорок днів після цих страшних подій на Майдані нам здається, що цього навіть і не було, ми починаємо забувати про героїв. Але чи маємо ми право забути тих, хто подарував нам своє життя?
Майдан – це також приклад солідарності. Вона проявлялась у тому, що не лише українці хвилювались за наше майбутнє. Підтримку в нашій боротьбі за справедливість і гідність людини висловлювали також інші народи, навіть ті, кому, здавалось, немає до нас діла, оскільки вони знаходяться надто далеко від України. Приємно, що свою солідарність інші країни висловлювали не лише на рівні громадських ініціатив, а й на рівні представників влади найвпливовіших країн світу.
Підводячи підсумок, згадую слова владики Венедикта, який, говорячи про Майдан, сказав: «Бог хоче, щоб ми щось у собі змінили, бо далі так продовжуватись не може». На мою думку, кожен українець кожного ранку повинен прокидатись із постановою стати кращим, із наміром змінити щось у своєму житті та житті своїх близьких. Кожен з нас повинен не переставати творити діла любові не лише своїм близьким та знайомим, а й тим, кого не знаємо, навіть ворогам. Не переставати уповати на Господа, до Якого ще зовсім нещодавно заносили свої щирі молитви, оскільки якщо з нами Бог, тоді хто проти нас? І найважливіше, на мою думку, – це усвідомлювати, що Україна починається з мене. Прикладом у цьому для нас є герої Небесної сотні, які у своїх серцях у відповідь на страх сказали: «Хто, як не я?».
Геннадій Аронович, семінарист 2 курсу Львівської Духовної Семінарії Святого Духа УКГЦ