Неділя, 02 жовтня 2016, 09:47

Про покликання жінки у Церкві вже було написано досить багато, а зокрема – про вираження глибокого розуміння таїнства її постійної ролі в історії спасіння, яку вона, за Божим промислом, виконувала різними способами. Одним з таких способів є покликання дружини священика, яке є особливим саме тому, що, з одного боку, воно переплітається зі служінням її чоловіка, а з іншого – є самодостатнім покликанням.

Маючи свої корені ще у Святому Письмі та Переданні, це особливе й апостольське покликання (пор. 1 Кор. 9, 5) розвинулось у церковній та культурній традиції, яка готувала жінку для такої особливої ролі у пастирському священстві, навчала почути Божий поклик та відповісти на нього. Ці роздуми в основному будуть присвячені Божій Матері, яка є прикладом для цього служіння, що має так багато викликів – як духовних, так і пастирських.

Відповідаючи на Боже покликання

Діалог між Марією та Архангелом Гавриїлом у Євангелії від Луки розкриває важливе розуміння Божого покликання для всього людства – брати участь у справі спасіння. Ніколи не нав’язуючи свою Волю Його творінню, Бог очікує на Маріїне так, перш, ніж продовжити Свій задум спасіння людства. Її вільний вибір співпраці з Божим планом є обов’язковою умовою. Будучи нездатною уявити, як вона може стати матір’ю без чоловіка і що це від неї буде вимагати, Марія, маючи віру в Бога і довіряючи Йому, повністю підкоряється Божій волі.

Маріїне довірливе так відчинило двері до її інтимної участі з Богом у майбутніх подіях спасіння. Подібно й дружина кандидата до священства також має дати свою згоду, щоб відчинити двері до посвячення її чоловіка, погоджуючись усім серцем бути підтримкою у його служінні. Ця багатовікова традиція відображає інтимність між подружньою парою та Божим покликом. Подруги вже є, кожен зокрема, членами Царського священства всіх охрещених вірних, а прийнявши Таїнство Подружжя, вони стали одним цілим. Тому покликання чоловіка до пастирського служіння є одночасно покликання і для його дружини інтимно приймати участь, духовно опікуючись християнською спільнотою. Вона покликана не лише підтримувати свого чоловіка у його пастирському служінні духовного батька, але доповнювати його служіння власними, Богом даними дарами, які відрізняються від дарів її чоловіка, і найбільшим з яких є материнська харизма.

Проте так Марії є чимось набагато більшим, ніж просто згода фізично виносити Сина Божого. Висловлюючи цю згоду, вона віддає все своє життя на здійснення Божої волі. Вона чує слово Боже і зберігає його (Лк. 11, 28) впродовж усього свого земного життя. Передання навчає, що Марія була вихована у багатій літургійній традиції у Храмі, де її любов стала настільки сильною, що вся її істота стала відкритою на дію Святого Духа. Таким чином, «ґрунт» її серця був підготовлений до того, щоб прийняти Слово й дар Божої благодаті, і нести труднощі й хрести, які йдуть разом з її так. Жінка, яка вже взяла на себе подружній обов’язок, зустрічається з проблемою піднесення цього обов’язку на вищий рівень разом з її обіцянкою бути «духовною життєдавицею» і нести невідомі хрести її служіння будучи дружиною священика. Вона може це зробити лише тоді, коли її серце буде справді готовим прийняти благодать, необхідну для життя у служінні Богу.

Ролі та стосунки

Через Воплочення Марія стає Богородицею ­– носійкою Бога. Її життя відтепер визначається її відношенням до Христа, і воно означає не лише стосунки матері й дитини, але також стосунки Нареченої і Нареченого – подружні стосунки. Через своє так Марія стає Божою Нареченою. Як символ Церкви, вона є Нареченою Христа Жениха, який прийде одружитися з Церквою в кінці часу. Саме їхні подружні стосунки стають зразком для спільного служіння священика та його дружини. Вони прекрасно відображені у святкуванні Божественної Літургії. Поки священик стоїть перед престолом на місці Христа Нареченого, його дружина стоїть разом з людьми, Тілом Христовим, Церквою, Невістою.

Взаємодія Марії з Христом на весіллі у Кані Галилейській чудово відображає дар взаємодоповнення у сімейних стосунках. Переважно, якщо не завжди, саме жінка інтуїтивно сприймає потреби інших. Марія відчуває збентеження господарів, яке вони будуть переживати, коли забракне вина на їхньому весіллі. Її сила характеру дуже помітна, коли вона приходить з цією ситуацією до Христа, і, незважаючи на Його небажання щось робити, каже до слуг: «Що тільки скаже вам – робіть» (Йо. 2, 5). Вона впевнена, що Він щось зробить для того, щоб уникнути кризи, адже вона знає з особистого досвіду, що немає нічого неможливого в Бога (Лк. 1, 37), і її єдиний Син, реагує відповідно. Саме через її активну сприйнятливість Марія втручається, а Ісус – виконує. Вона просить, а Ісус діє. Насправді, її чутливість до потреб весільних гостей активно залучає (ба навіть спричиняє) ініціативу Христа піти їм назустріч. Їхня спільна любов і повага один до одного разом із взаємодоповнюючим залученням властивих їм чоловічого і жіночого дарів складають основу спільних зусиль у служінні іншим. Це – прекрасний приклад для всіх пар, які залучені до служіння. Коли священик і його дружина, кожен зокрема, усвідомлюють і поважають особливі дари іншого, вони є здатні працювати разом для духовного добра спільноти.

«Усе, що скаже вам, робіть».  У Євангеліях записані лише ці слова Марії, але її материнська присутність у цих подіях «говорить» більше, ніж слова. Лука особливо згадує присутність Марії у Горній Світлиці разом з Апостолами, коли вони приготувалися до сходження Святого Духа у П’ятдесятницю. Марія, яка є «повною Благодаті» та зразком її прийняття, навчає апостолів як прийняти очікувану благодать. Наслідуючи приклад Марії, дружина священика, виконуючи свою роль Ікони Богородиці, може бути тією материнською присутністю у своїй спільноті, доповнюючи батьківське й апостольське служіння свого чоловіка.

Присутність Марії серед учнів була настільки визначальною, що (згідно з Переданням) вони зійшлися з усіх кінців землі, щоб бути присутніми при її Святому Успенні. Ікона цього свята зображає невіруючого Атонія (ревного Старозавітного священика), який був уражений сліпотою, а його руки відрізав ангел, коли той намагався кинути на землю тіло Богородиці, яке несли Апостоли. Чудо Божої Матері відновило його віру. Стосовно цієї події Євдокімов каже наступне: На жінку покладають завдання змінювати напрямок чоловічої ревності, яка досить часто, і все більше й більше схиляється в сторону профанації таємниці і відмови від духовних цінностей. (Жінка і спасіння світу, 6). Це твереза думка для дружини священика і пригадування пророчого впливу, який вона має на пастирське служіння її чоловіка – добре воно чи погане.

Підготовка і розпізнавання

Ікона Богородиці, яка з’являється у Святому Письмі та є збагачена розповідями про Пресвяту Діву у Передані, стає зразком для всіх жінок, але особливо для дружини священика у її подвійному зобов’язанні до подружжя та духовного служіння, й особливих викликів, яке приносить це покликання. Розгляньмо деякі з цих труднощів та шляхи їх вирішення у світлі прикладу Марії.

Ґрунт жіночого серця має бути підготовленим до того, щоб почути і відповісти на Божий поклик. Ця підготовка відбувалася дуже органічно впродовж останніх століть у культурах, де одружене священство було нормою парафіяльного служіння. Молода жінка, що виростала у священичій сім’ї, швидше за все (а часто й досить очікувано) виходила заміж за сина священика, який, у більшості випадків, і сам згодом ставав священиком. У своїх батьках вона безпосередньо спостерігала за життям священика та його дружини, й отримувала чітке розуміння того, чого їй слід очікувати, коли вона сама стане дружиною священика. В ідеалі вона жила глибоким літургійним життям, навчалася основ богослужбового співу і всього, що було необхідно для ведення господарства. Навіть знання домоведення було надзвичайно важливим для служіння у сільській парафії, де фермерство було дуже допоміжним і забезпечувало прожитковий мінімум для сім’ї, оскільки платня священика була недостатньою. Таким чином, підготовка жінки до її ролі дружини священика передавалася з покоління в покоління як своєрідна священича субкультура. Ґрунт її серця був готовий та відкритий до прийняття цього покликання від Бога, а її життя вдома забезпечувало її всіма необхідними практичними навичками, так само, як і впевненістю у виконанні звичних завдань.

Хоча деякі залишки цієї «клерикальної субкультури» існують і до сьогодні, більшість жінок, одружених зі священиками сьогодні, не походять зі священичих сімей. У багатьох випадках думка про те, щоб бути дружиною священика приходить лише тоді, коли жінка починає стосунки з чоловіком, який навчається у семінарії. Вона має можливість споглядати покликання дружини священика ще перед тим, коли вона відповість на його пропозицію одружитися, величезна відповідальність, якщо брати до уваги той факт, що єпископ вимагає її так перед свяченням її чоловіка. Дружина чоловіка з «пізнім покликанням» не має цієї переваги продуманості і зустрічається з іншими викликами у своєму розпізнаванні цього покликання. Її вже сформовані подружні стосунки будуть переживати досить глибокі зміни через входження у пастирське священство її чоловіка, і вона має в молитві зрозуміти, чи дійсно покликана приймати в ньому участь. Рішення дружини кандидата до священства «пізнього покликання» визначає, чи буде він висвячений взагалі. Згода жінки, так само, як згода нашої Діви Марії, має бути не лише «на даний момент», тимчасовою, але всеохоплюючою і постійною. Вона має тривати все її життя і поширюватися на всі його аспекти, бо ця згода є нічим іншим, як зобов’язанням «усього життя Христові нашому Богові», Верховному Священику, у щоденній та інтимній участі і служінні пастирського священства її чоловіка.

Розпізнавання покликання для такої жінки є значно складнішим, ніж жінки, яка виростала й виховувалася у своєму домі для того, щоб стати дружиною священика. Вона добре розуміла, з якими труднощами їй доведеться зустрітися, і, ймовірно, мала багато родичів чи друзів, які її підтримували. Жінкам сьогодні не настільки пощастило, оскільки труднощі не є досить очевидними. Вони можуть досить відрізнятися, залежно від призначення їхнього чоловіка. І напевно вони не матимуть такої самої підтримки від близьких. Все це означає, що жінка, розпізнаючи своє покликання дружини священика, має бути особою глибокої і непохитної віри та довіри до Бога, бо лише Божа благодать вчинить її здатною впевнено реагувати на мінливі та непостійні виклики в її житті. Як  Марія, яка, мабуть, не знала всього, що її очікує, коли вона стане Матір’ю Божою, так і дружина священика має бути відкритою на дію Святого Духа у ній самій, і, довіряючи Божому провидінню, вона зможе сказати «…нехай мені станеться за твоїм словом» (Лк. 1, 38). Це – непросте завдання, оскільки вона зустрінеться з обставинами, які стануть викликом для віри, бо саме ця віра початково надихнула її, щоб прийняти покликання дружини священика.

Приймаючи виклик

Виклики можуть бути реальними або уявними, розумними або нерозумними. Нова дружина священика може відчувати (або бути змушеною відчувати), що вона мусить бути залучена до кожного аспекту парафіяльного життя, забезпечуючи провід у діяльності та організаціях, виконуючи роль катехита, секретаря, соціального працівника, а окрім того – свою головну роль як дружини і матері. Не маючи змоги виправдати ці нереальні очікування, незалежно від того, чи вони виходять від парафіян, чи вона сама їх на себе взяла, така жінка є надмірно навантаженою. Переважно це виливається у втрату самовпевненості та відчуття власної неповноцінності. Емоційна і духовна енергія, яка витрачається на подолання цих уявних проблем, лише послаблює здатність дружини священика реагувати на багато дійсно важливих і реальних питань.

Для однієї дружини священика реальною проблемою є переживати ізоляцію, проживаючи у віддаленій парафії далеко від своєї сім’ї та друзів. Для іншої – чий чоловік є призначений на велику, зайняту парафію, – може бути інший тип ізоляції, адже парафіяльні обов’язки забираються його з дому у будь який час дня і ночі, інколи навіть без попередження. Дружина священика може почувати себе досить самотньою виховуючи дітей та ведучи господарство. Вона може навіть почувати себе, ніби, змагаючись з Богом за допомогу й увагу свого чоловіка. Таке ставлення є фатальним для подружніх стосунків.

Способом пережити це, і навіть прийняти ці реальні труднощі є молитва. І знову ж таки, наш приклад Марії. Її споглядальний дух можна побачити у Святому Письмі в cловах: «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи в своїм серці» (Лк. 2, 19). Як не дивно, саме про молитву «забувають» найчастіше ті, хто мають дуже багато обов’язків. А далі – гіркота й емоційне виснаження, яке призводить до відчаю. І якщо інтимний зв’язок з Богом розривається, всі стосунки (подружні, сімейні чи спільнотні) страждають. Це може навіть закінчитися кризою ідентичності для дружини священика, яка може почуватися зрадженою через обставини, які заважали їй здійснювати своє покликання як духовної життєдавиці для свого чоловіка, дітей та спільноти. Вона не може дати те, чого у неї немає. Таким чином, її власне духовне життя мусить бути її пріоритетом та першим обов’язком. У такому випадку їй треба звернутися за допомогою до духовного отця або матері. Це не вибір, а необхідність, якщо вона хоче зростати у своєму покликанні та переживати ту невимовну радість, яку воно несе.

Духовний провід для дружини священика має дуже вагоме значення, яке не може бути перенаголошене. Її чоловік, часто перевантажений труднощами інших людей, або й сам переживає духовну кризу, може бути нездатним допомогти своїй дружині впоратися з цим. Звертатися до інших священиків у сусідніх парафіях може бути незручно. Хоча для парафіян і буде корисно знати, що їхній священик та його сім’я переживають такі самі труднощі, як і вони, проте ділитися деталями особистих розмов чи ситуацій з парафінами буде дуже нерозумно і спричинить дивні парафіяльні стосунки. Дружина священика потребує когось, кому вона зможе довіряти без вагань, кому вона зможе відкрити своє серце і від кого вона зможе прийняти добру пораду й заохочення, які зміцнять її духовно. В ідеалі, хоча й необов’язково, це може бути священик, який також може бути її сповідником. Духовний отець (або мати), який знає сім’ю і знає домашнє й робоче середовище, зможе найкраще допомогти дружині священика залишитися на дорозі її молитовного життя та далі його продовжувати й покращувати. Він може допомогти їй розпізнати власні Божі дари і провадити її у розумінні того, коли і як їх застосовувати у різних ситуаціях її життя. В особистих питаннях, пов’язаних з вірою, сім’єю чи шлюбом, йому можна довіряти, а він має слухати співчутливо і представити об’єктивну перспективу всього, що відбувається. Будучи схильною заперечувати її потребу в духовному оновленні, дружина священика може покладатися на свого духовного батька, для того, щоб він нагадав їй, що вона має виділити час для розвитку її споглядального духа, який підтримує її інтимний зв’язок з Богом та живить її служіння. Вона мусить пильнувати цього миру та особистого зв’язку з Богом з усіх своїх сил і швидко відновлювати його, коли він слабне, бо саме він є головним джерелом її духовних сил. Якщо її власне духовне життя буде в порядку, вона зможе виконувати своє найважливіше завдання: пильнувати духовне здоров’я своїх чоловіка й дітей.

Служіння в сім’ї

Жінка, за своєю природою, має схильність просити про допомогу, якщо вона її потребує. Чоловік, який може цього боятися, бо це можна сприйняти як ознаку слабкості, має схильність покладатися на власні сили. Це може бути дуже нерозумно, коли мова йде про духовні питання, особливо у випадку священика, духовна будівля якого має бути міцною, щоб добре пасти своє стадо. Поряд з повним розпорядком літургійних служб, які він має відвідувати, особиста молитва часто занедбується, особливо впродовж дуже зайнятих періодів Великого Посту та Пасхи. Священик, який старанно нагадує своїм парафіянам про потребу сповіді, може дуже легко забути про власну потребу допомогти собі у цьому Таїнстві зцілення в люті вимог «сезону». Дружина священика має бути найпершою, хто помітить ознаки духовного вигорання її чоловіка (нетерплячість, депресію, негативне наставлення). З чутливістю Марії на весільному бенкеті у Кані, вона приносить до уваги свого чоловіка нагальну потребу звернути увагу на кризу, яка насувається, а у цьому випадку – його власний духовний упадок. Просте питання, задане в любові «Коли ти востаннє сповідався або розмовляв зі своїм Духовним Отцем?» може бути достатнім, щоб ініціювати перші кроки у напрямку зцілення його душі. Для дружини священика, яка одружена з чоловіком, що заплутався у помилках чоловічої ревності, як про це висловлюється Євдокімов, залишається складне завдання допомогти своєму чоловікові розпізнати небезпечний духовний стан, у якому він перебуває. Цього легше досягнути у здорових подружніх стосунках з добрим спілкуванням, щось, що потрібно розвивати парі окремо, віддалено від парафії. Зусилля дружини священика у побудові міцного подружжя є тісно пов’язаними з принесенням щедрих плодів у духовному благополуччі її чоловіка, ефективному парафіяльному служінні та гармонійному сімейному житті.

Та сама духовна пильність, яку дружина священика має мати до свого чоловіка, має поширюватися й на її дітей. Одним з найбільших пастирських викликів у сім’ї священнослужителя є виростити духовно й емоційно здорових дітей. Сповнені добрих намірів парафіяни, а навіть вчителі парафіяльних шкіл часто несправедливо поміщають священичі родини на постамент особливої уваги, і така сім’ часто підпадає під особливий осуд: поведінка дітей, батьків, стиль виховання. На відміну від дітей лікарів, вчителів чи інших працівників, діти священиків живуть у робочій обстановці свого батька. Таким чином вони часто стають свідками подій парафіяльного життя, разом з його перемогами і поразками, які неодмінно його супроводжують. Наприклад, вони можуть почути, як невдоволені парафіяни висловлюють своє незадоволення пастирським служінням їхнього батька. Діти не можуть розрізнити обґрунтовану й необґрунтовану скаргу проти свого батька. Вони просто бачать, що їхній батько знаходиться під атакою і також відчувають себе атакованими. Навіть коли вони чують критику в сторону іншого священика або його сім’ї, вони можуть бути стурбованими, бо будуть вважати що таке саме може трапитися і з їхньою родиною. Емоційний біль і незахищеність дітей, які переживають такі ситуації, можуть залишитися з ними на дуже довгий час. І якщо не працювати з цією їхньою вразливістю, це може мати руйнівний вплив на їхнє емоційне й духовне життя. Не дивно, що діти священиків так часто залишаються поза Церквою або, у найгірших випадках, взагалі відходять від віри.

Захист дітей  від такого руйнівного досвіду є непростим завданням, особливо якщо парафіяльний будинок знаходиться біля церкви, але він мусить бути, незважаючи ні на що. Хоча це – взаємна відповідальність обидвох батьків, все ж дружина священика у більшості випадків охороняє своїх дітей, коли їм потрібен омофор (захист) матері. Парафіяни часто бачать у ній посередника, і тому підходять до неї з питаннями та проблемами суперечливого характеру, тому вона повинна навчитися вести ці розмови іншим чином, коли вони відбуваються у присутності дітей. У той самий час, вона має делікатно навчати дітей у відповідний час та відповідному місці висловлювати свої збентеження чи переживання. Дружина священика та її чоловік мають також пам’ятати, що ніколи не слід вести власних розмов про складні ситуації або інших людей у присутності їхніх дітей. Блаженної пам’яті Грецький Архиєпископ Анаргирос, у розмові зі спільнотою священичих сімей у Канаді, особливо застеріг проти того, щоб обговорювати Церковну політику та проблеми у присутності дітей. Хоча застереження Архиєпископа була передусім адресовані духовенству, проте всім батькам слід прислухатися до них.

Незважаючи на всі зусилля, щоб захистити дітей від травм, які можуть трапитись у житті на парафії, завжди будуть ситуації, які вимагатимуть певних відновлювальних заходів. Любляча батьківська підтримка і провід, поєднані з стресостійким гумором, можуть обернути такі ситуації на чудовий повчальний досвід у спілкуванні, вирішенні конфліктів та міжособистісних зусиль. Дітей слід оберігати від того, щоб вони себе відчували як мученики, що може дуже легко трапитися, особливо якщо вони – єдині діти в церкві, разом з дітьми диякона на вечірні, або Святковій Літургії, яка випадає у будень. Прищеплення їм розуміння того, що ми прийшли сюди на молитву тому, що любимо Бога, а не з обов’язку, має бути постійним процесом. З часом вони зможуть бачити ті особливі ласки, які виходять з їхньої вірної участі у літургійному житті Церкви. Позитивне наставлення дружини священика щодо молитви та залучення до парафіяльного життя передасться і її малим дітям. Допомога старшим дітям відкривати їхні власні дари та застосовувати їх у служінні Богові та спільноті, дасть їм відчуття приналежності й успішності. Показуючи їм цінність добре виконаної роботи з добрими словами, і, коли можливо, з матеріальною винагородою, можна поступово нейтралізувати будь-які негативні епізоди, які вони могли переживати. Врешті, проводити час з сім’єю поза парафією, навіть якщо це всього кілька годин на тиждень, є необхідним для добра сім’ї та надання дітям відчуття захисту, якого вони потребують, щоб вирости у духовно й емоційно зрілих дорослих.

Окрім її основного обов’язку охороняти власний духовний добробут, а також добробут її родини, дружина священика має ще одне дуже важливе завдання: бути присутньою у своїй парафіяльній родині, не робити, а просто бути у ній. Наслідуючи зміцнюючу присутність Марії серед Апостолів, вона приєднується до спільноти, коли та збирається на молитву, бо саме в літургійній молитві спільнота будує зв’язок взаємної любові і поваги. З цієї спільної прослави випливає багато соціальної і благодійної діяльності. Дружина священика може бути нездатною брати участь у керуванні кожної з цих діяльностей, але навіть її коротка присутність на зустрічі, чи події сприятиме більшому миру чи співпраці. Її покірна присутність «виражає» любов до людей, і вони відповідають з любов’ю через свою глибшу участь у житті парафіяльної родини.

Вихід назустріч ближнім

Роль дружини священика, про яку ми говорили до цього часу, є основою для більш широкого служіння. Інші пастирські можливості виникатимуть упродовж усього її життя. Деякі з них можуть бути у її роботі поза парафією, чи у розвитку кар’єри – з Божої волі, чи у її залученні до діяльності у більш широких верствах суспільства. Часто повага, яку вона отримує як дружина священнослужителя, ставить її у вигідну позицію, щоб делікатно євангелізувати та свідчити свою віру у світському середовищі. Коли виникають пастирські труднощі на парафії, дружина священика має старанно розпізнати її готовність відреагувати на них таким чином, щоб це не відволікало її від основних обов’язків. Вона, як і її чоловік, є також вразливою до певного роду надмірної старанності, яка може бути шкідливою для її духовного життя та пастирського служіння. Вона має мудро розподіляти час для обов’язків свого чоловіка й сім’ї з її бажанням служити спільноті. Коли її діти виростуть і будуть самостійними, дружина священика зможе мати більше часу та сил, щоб запропонувати свої унікальні дари у служінні іншим. Навчання, відвідини хворих та старших, служіння молодим матерям, про-лайф активність, організація реколекцій, підготовка до Святих Таїнств Хрещення і Подружжя – цих потреб дуже багато. Проте, мабуть найбільш корисним є служіння, яке вона переживає у своїх більш зрілих роках і сама стає зрілою для того, щоб бути присутньою у своїй спільноті. Досягаючи рівня комфортного спілкування зі своєю дружиною священика, жінки, особливо, приходять до неї з дуже особистими проблемами й болем: втрата дитини в утробі, руйнування шлюбу, біль аборту, який було зроблено багато років тому, життя з чоловіком або дитиною з психічними розладами, новини про невиліковну хворобу – свою або когось з членів сім’ї, смерть дорогого друга. Перелік хрестів, які несуть люди, є нескінченним.  

Це великий привілей для дружини священика, коли люди довіряють їй такі глибокі особисті переживання. У деяких випадках все, що можна зробити, це просто слухати і плакати разом, у інших – дружина священика може спрямувати зранені душі до особи, яка буде здатною найкраще допомогти їм у процесі зцілення. Вона може запропонувати скорботній матері свої власні материнські обійми та організувати молитву над нею. Вона може відповісти на питання, які жінки соромляться ставити священикові. Вона може заохотити до сповіді того, хто є забруднений гріхом. Вона може дати добру книжку в руки «шукача». Вона може пов’язати окремих парафіян один з одним, формуючи спільноту взаємної підтримки у їхніх особистих проблемах. Цей тип служіння від одного до іншого є благословенням і радістю. І варто терпеливо переносити всі труднощі, які супроводжують служіння на парафії, заради можливості так близько приймати участь у житті інших людей і йти з ними спільною мандрівкою до глибших стосунків з Христом.

Благословення цього служіння також може прийти зі значними емоційними втратами, які несе дружина священика, розділяючи глибокий біль та смуток інших. Пам’ять про роль Марії у Пасхальному Таїнстві є ключем до успішного здійснення її покликання як Ікони Богородиці. Біля підніжжя хреста ми переживаємо сповнення пророчих слів Симеона до Марії «і меч прошиє твою душу» (Лк. 2, 35). Марія терпляче несе труднощі і смуток цих темних днів, коли її Син страждав, з цілковитою вірою у Боже провидіння. А з Його Воскресінням вона вже більше не пам’ятає свого страждання. Несамовитий біль досвіду Марії, який є спільним для всіх жінок у їхній материнській турботі про страждаючих, не озлобив її і не відлучив її від її місії, яка триває навіть після Воскресіння. Її життя глибокої молитви та споглядання, і відкритості на дію Святого Духа, є осердям її апостольського виміру і причиною того, чому вона була здатна підтримувати незмінну прихильність до Волі Божої від її початкового так через темні дні Страстей і Розп’яття її Сина за межі Воскресіння.

Мати справу з людськими комплексами і болями може бути надзвичайно складним і жахаючим. Для дружини священика, яка може мати сумніви у власній здатності відповісти правильно на різні ситуації, з якими вона стикається, Павло Євдокімов пропонує такі слова заохоти: «Народження Бога одним з його творінь (жінкою) вказує на здатність будь-якої жінки, коли вона дійсно стає «новим творінням», народжувати Бога в спустошених душах… Жінка наділена перш за все материнською харизмою народжувати Христа в душах людей» (Жінка і спасіння світу).

Дружина священика не має сумніватися в тому, що вона здатна прийняти труднощі свого покликання як Ікона Богородиці, адже через Хрещення вона стає «новим творінням», яке вона живить упродовж всього життя молитвою, спогляданням, аскетичними вправами. Так само, як Бог наділив Марію всією необхідною благодаттю для її ролі у ділі спасіння світу, так Він буде доповнювати вроджені материнські й духовні дари дружини священика благодаттю, яку вона потребує для сповнення усіх завдань, що стоять перед нею. З її споглядального духа випливає благодать щоб сумлінно дотримуватися обов’язку її так і живити апостольський вимір служіння її чоловіка. Таким чином, дружина священика збагачує священиче служіння свого чоловіка, Божого священика, і удосконалює своє покликання як Ікона Богородиці.

Щоб ця мандрівка удосконаленням її покликання не здавалась легкою, необхідно пам’ятати, що триває вона усе життя. Тому і я, дружина священика, продовжую долати труднощі й молитися:

«Відкрий мої духовні вуха, о Божа Мати, що породила раніше Того, Хто відкрив вуха глухому, і сподоби мене слухати й виконувати Божественні слова»

Ірина Ґаладза