«Церква в потребі» найдовше стоїть пліч-о-пліч з усіма викликами, які переживає наша Церква і наш народ»
Четвер, 13 липня 2017, 12:53
Нещодавно владика Богадан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, на запрошення швейцарського відділення Папського благодійного фонду «Церква в потребі» («Kirche in Not»), який вже впродовж десятків років допомагає нашій Церкві в Україні, відвідав Швейцарію, де мав численні зустрічі з жертводавцями «Церкви в потребі».
– Ця організація, – поділився владика Богдан з Департаментом інформації УГКЦ, – була однією з небагатьох, яка в часи переслідувань підтримувала нашу Церкву. Вона й надалі підтримує нас. За останні роки до допомоги долучилися й інші благодійні організації, зокрема, фонд Німецької єпископської конференції «Реновабіс», який дуже потужно нам допомагає. Але «Церква в потребі» найдовше стоїть пліч-о-пліч з усіма викликами, які переживає наша Церква і наш народ. Жертводавці «Церкви в потребі» виявляють нечувану солідарність і щедру підтримку.
Владико, яка мета була вашого візиту?
Ціллю мого візиту було зустрітися з добродіями благодійного фонду «Церква в потребу» в парафіях німецькомовної Швейцарії.
Жертводавці хотіли більше дізнатися про ситуацію в Україні і про те, як Церква допомагає людям, які страждають від війни.
У мене склалося враження, що люди не дуже добре обізнані і не знають реального стану речей в Україні, оскільки в західних ЗМІ майже відсутня інформація про війну в Україні. Війна на Сході України перетворюється на «забуту війну». І моя поїздка, зокрема, мала на меті привернути увагу наших братів і сестер до українського народу, який надалі страждає від російської агресії.
Чи ви відвідували греко-католицькі парафії?
Ні, це були виключно римо-католицькі.
Зустрічі відбувалися в такому форматі, що спершу була Літургія, на вступі до якої представники «Церкви в потребі» коротко представляли мене і ситуацію, яка склалася в Україні зокрема за останні три роки. Під час Літургії я мав проповідь і намагався у світлі щоденного Божого Слова представити актуальні виклики, з якими стрічаються люди в Україні, і те, як наша Церква, спільно з іншими українськими Церквами, допомагає постраждалим подолати труднощі і проблеми щоденного життя.
Відтак, після Служби Божої відбувалися зустрічі з парафіянами, які бажали отримати більш детальну інформацію про Україну та неформально поспілкуватися за горнятком кави чи склянкою води. Як правило, люди залишалися на ці зустрічі і з великим зацікавленням слухали розповіді та були глибоко вражені почутим. Бували моменти, коли люди зі сльозами на очах слухали розповіді про страждання українців і така їхня реакція не могла не зворушувати.
Яких інформацій про Україну, на Вашу думку, бракує в першу чергу людям у західному світі?
Передовсім люди часто не усвідомлюють, що в Україні надалі триває військова агресія. Оскільки місцеві ЗМІ мовчать про події на Сході в Україні, пересічний європеєць припускає, що Мінські домовленості стали тією базою, на основі якої вдалося досягнути вирішення конфлікту. Коли ж вони чують про десятки мінометних обстрілів української території, які здійснюються бойовиками щоденно, про нові руйнування і нові жертви, вони дослівно переживають шок.
Людей вражає обсяг гуманітарної кризи в Україні. Згадки про 1,7 млн. внутрішньо переселених осіб, близько 10 тисяч вбитих і десятки тисяч поранених викликали реакцію співчуття і болю, яку я міг прочитати в очах співрозмовників і почути в ході спілкування з ними.
На людей справляв враження і той факт, що Україна свого часу добровільно відмовилася від ядерної зброї. І люди не можуть збагнути, як держава, яка виступала гарантом цілісності і недоторканності України, раптом стала агресором.
Можу засвідчити, що зусилля російської пропаганди, яка намагається подати війну в Україні як внутрішній конфлікт, не приносять бажаного результату для нападника. Бо після короткого спілкування, видно, що слухачі добре вміють розрізняти, хто в цій ситуації агресор, а хто – жертва. І однозначно, що симпатія та підтримка є на стороні України.
Звісно, для інформування міжнародної спільноти наші дипломатичні установи, на мою думку, мали б краще працювати.
Чи цікавилися швейцарські благодійники, на що саме Церква спрямовує кошти, які вони жертвують?
Звичайно, людей цікавлять не загальні фрази, але конкретні розповіді, потреби і проекти. При цьому вони довіряють Церкві, тому їхні запитання мали виключно практичну ціль: які проекти ще потребують підтримки?
Я поділився з ними досвідом служіння нашої Церкви людям, постраждалим від війни. Зокрема розповів про духовно-соціальні центри, які ми відкриваємо вздовж лінії розмежування в Донецькій і Луганській областях, про опіку над вимушено переселеними особами в наших парафіях, про літні відпочинкові табори для дітей з зони АТО, про паломництва родин загиблих до святих місць, про реабілітаційні центри, в яких знаходять поміч страждаючі від пост-травматичного стресового розладу особи…
Чи ці швейцарські благодійники залишилися задоволеними почутим і чи вони й надалі допомагатимуть українцям?
Абсолютно. Моя ціль взагалі не була зібрати кошти. Але багато людей підходило і хотіли одразу ж на місці скласти пожертву. При цьому люди не раз виявляли подиву гідну щедрість. Зрештою, щедрість не міряється величиною пожертви, а радше – любов’ю, яку людина вкладає у свій дар. То ж часом навіть відносно скромна пожертва може бути знаком великого духа і співчутливого серця. Пригадую такий випадок в одній з парафій, коли після Літургії до захристії зайшов хлопчина, який, послухавши розповідь про події в Україні, вирішив пожертвувати 20 франків, які перед цим йому дала бабуся.
Іншого разу я служив Літургію в старечому домі. Здавалося б, у старечому домі люди через свою фізичну неміч мали б бути зайнятими лише власними проблемами. Але саме там я відчув надзвичайно велике співчуття, підтримку і запевнення про молитву. А для нас це – найважливіше: молитва за мир в Україні. Тим більше, що ці люди з власного досвіду знають, що таке війна, бо самі пережили лихоліття Другої світової.
Відомо, що зараз у Швейцарії служить апостольський нунцій Томас Едвард Ґалліксон, який до цього був в Україні. Чи ви бачилися з ним?
Так. І це була дуже гарна зустріч, під час якої я мав нагоду засвідчити повагу і вдячну пам'ять українського народу за справді Боже служіння владики Томаса в Україні. Ми мали довшу розмову, в ході якої я переконався, що владика і надалі дуже уважно стежить за подіями в Україні і в Українських Церквах, щиро співпереживає з нами і залишається нашим великим і вірним другом.
Розмовляла Оксана Климончук