Життя та багатогранна діяльність митрополита Йосифа Вельямина-Рутського
Четвер, 22 лютого 2018, 00:35
На Аскольдовій Могилі помолилися за упокій душі Йосифа Вельямина-Рутського – єпископа Руської Унійної Церкви та митрополита
Київського, Галицького та всієї Русі. Він є однією з ключових постатей в історії втілення ідеї церковної єдності у Східній Європі. Уже за життя, Папа Урбан VIII назвав його «колоною Церкви», «Атлантом Унії» та «Атанасієм Русі».
Йосиф Вельямин-Рутський народився в селі Рута, недалеко Новгородка на Білій Русі, в 1574 році. Його батько Фелікс Велямин походив з Московщини, звідки переїхав на Білорусь, уникаючи переслідувань від Івана Грозного і там же, отримав від польського короля Зиґмунда-Августа хутір Рута. З того часу, родина Вельяминів почала додавати до свого прізвища слово - Рутські.
В той час, серед українсько-білоруської шляхти поширювався кальвінізм, на який перейшов і Фелікс Рутський. Та незважаючи на це, його сина охрестив місцевий парох за східним обрядом, давши йому хресне ім?я Іван. Коли Іван підріс, батьки віддали його на науку до кальвінської школи у Вільні. Там Іван почав ходити до церкви Отців Єзуїтів та слухати їхні проповіді. Однак, через те, що вчителі кальвінської школи завжди йому це забороняли, Іван почав сумніватися в правдивості кальвінської науки.
В 1590 р., батьки хлопця дали його на навчання до Праги, де він студіював в Карловім університеті. Тут, під проводом визначного Єзуїта о. Крісляка, у 1592 році Рутський прийняв католицьку віру в латинському обряді. Вже у Празі, Рутський хотів вступити до Ордену Отців Єзуїтів, але раптово захворів і від цього наміру йому прийшлося тоді відмовитися.
У 1953 р., за порадою Єзуїтів, Йосиф Рутський виїхав до Вюрцбурга, в Західній Німеччині, де три роки вивчав філософію й закінчив навчання науковим ступенем у 1596 р. Після смерті батька, а також отримавши пересторогу від своєї матері позбутися матеріального утримання із-за прийняття католицької віри, Рутський вирішив виїхати на навчання до Риму, хоч і знаходився в скрутному матеріальному становищі.
Під час навчання в грецькій колегії, після довгих вагань, Рутський прийняв тут східний обряд, хоч і знав про сумний стан Української Церкви. В цьому рішенні, на нього вплинула розмова з Папою Климентом VIII, який перед тим прийняв Українську Церкву до єдності з Вселенською Католицькою Церквою.
В 1603 р., Рутський закінчив богословські студії в Римі, і з волі Святішого Отця поїхав до Білорусі, де мав працювати над утвердженням щойно здійсненої Унії. У Вільні, Митрополит Іпатій Потій з недовір?ям прийняв Рутського і відмовився уділяти йому священичі свячення, беручи до уваги його кальвінське виховання і перехід на латинський обряд. Це сильно розчарувало Рутського, але також й спонукало до того, щоб шукати інші способи бути корисним для справи Унії.
Він заснував у Вільні школу для хлопців, яких не тільки навчав, але й харчував та одягав за власні кошти, чим викликав подив серед сенаторів й шляхти. Також, часто брав участь у прилюдних дискусіях, під час яких відстоював Унію та Христового Намісника, і багатьох переконував в правдивості своїх суджень.
Через деякий час, Іван Рутський познайомився з купецьким помічником у Вільні – Іваном Кунцевичем і в скорому часі з ним щиро заприязнився. Серед своїх щоденних справ, Рутський серйозно задумувався над Реформою Східної Церкви. В рамках цих задумів, навіть пропонував Генеральному Настоятелю Кармелітів Босих заснувати в Литві східну вітку цього Ордену.
У 1605 р., кармелітський місіонер о. Павло Симеон, як папський легат їхав до Персії через Москву і в цю подорож взяв з собою І. Рутського. В Москві він пробув до березня 1606 року, а в квітні поїхав до Риму, де представив Святішому Отцю програму з?єднання Церков. Крім східних віток латинських Чинів, він запропонував тоді в Римі ще й реформу Василіян.
Повернувшись до Вільна, Рутський застав свого приятеля Кунцевича в Святотроїцькому монастирі, як монаха Йосафата. Святість цього молодого ченця захоплювала Рутського і він тоді зрозумів, що коли виховається молоде покоління таких Василіян, то стан Української Церкви одразу покращиться.
Отримавши й сам від Христа покликання, 7 вересня 1607 р., Іван Рутський вступив до Монастиря Святої Трійці у Вільні, а наступного дня, з рук Митрополита Потія, прийняв чернечу рясу і нове монаше ім?я Йосиф. 1 січня 1608 р. склав чернечі обіти і досвідчив незвичайного спокою, переконавшись, що грецький обряд та Українська Церква стали йому рідними.
Разом з Йосафатом Кунцевичем, Йосиф Рутський відновив Святотроїцький монастир і чернечу карність та науку в ньому. В 1611 р., Митрополит Потій іменував його Святотроїцьким Архимандритом, і того ж самого року висвятив його на свого помічника, з титулом Галицького єпископа й правом наслідства. Через рік, Митрополит Потій передав Рутському управління всієї Митрополії, а в 1614 році після смерті Митрополита, Рутський вступив на митрополичий престол.
30 жовтня 1615 р., Папа Павло V підніс Митрополита Рутського до гідності Асистента папського трону. Крім цього, Митрополит отримав від Папи багато привілеїв для своєї Митрополії і стипендій для навчання своїх ченців в Папських колегіях Європи.
Після повернення з Риму митрополит почав працювати над реорганізацією Василіянського Чину і упорядкуванням монаших правил в дусі Святого Василія Великого. Свої ідеї він поступово втілював в життя і з часом Василіянський Чин став структурно-упорядкованим, стрімко розвивався в духовному та інтелектуальному плані й служив поширенню єдності Церков.
Рутський приклав неабиякі зусилля для утвердження церковної Унії і до кінця свого життя самовіддано працював для цієї справи. Папа Григорій XV відзначав у ньому «непохитність побожності та світлий ум, що посвятив себе і всі свої сили за гідність католицької релігії».
Помер Митрополит Рутський 5 лютого 1637 року у Дермані, а поховали його у Вільні, звідки у 1655 році московські війська вивезли його домовину в невідоме місце.
У 1937 році з нагоди 300-ліття від дня смерті Йосифа Вельямина-Рутського у Львові відбувся Унійний з'їзд, на якому митрополит Андрей Шептицький висунув пропозицію про відкриття беатифікаційного процесу для зарахування його до лику блаженних.
Джерела: