Головна

Духовна велич та військова звитяга у боротьбі за незалежну соборну Україну в 1917–1921 роках

95687458Частина  1

Командувачі армії УНР 

У боротьбі за соборну Україну

АВРАМЕНКО Никифор Антонович (22.02.1893–21.09.1973). Український військовослужбовець. Сотник Армії Української Держави      (1918 р.) і Армії УНР.

Народився у місті Верхньодніпровськ (тепер це місто Дніпропетровської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Від 1911 р. перебував на службі у московському війську. У його складі брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Закінчив Миколаївське інженерне училище (Петроград, 1916 р.). Отримав звання капітана (1917 р.).

Після Лютневої революції 1917 року у травні виявив бажання бути зарахованим на службу до українізованих частин московського війська і був зарахований до Першої школи прапорщиків Південно-Західного фронту (Житомир), але у жовтні відрахований звідти за українське самостійництво і відправлений на Південно-Західний фронт, де став командиром роти 33-го інженерного полку. Після Листопадового перевороту 1917 року привіз свою роту до Києва для служби в українському війську, звідки Генеральним Секретарем у військових справах Миколою Поршем її було відправлено до Гомеля. У січні 1918 р. роту було повернено до Києва і зараховано саперною сотнею до Українського Георгіївського полку ім. Івана Богуна. Під час Україно-московської війни 1917-1918 років Никифор Авраменко взяв участь у бою під Крутами і у Київській обороні 1918 року. Під час Гнатівського чину 1918 року був зарахований рядовим до 2-ї Волонтерської сотні 2-го куреня Окремого Запорозького загону (невдовзі перетворився на 2-й Запорозький піший полк), після чого взяв участь у Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року, Кримському поході 1918 року. У травні 1918 р. Никифора Авраменка було призначено 2-м ад’ютантом 2-го Запорозького пішого полку, а у листопаді 1918 р., після Протигетьманського повстання 1918 року, - ад’ютантом цього полку. У грудні 1918 - січні 1919 рр. Никифор Авраменко короткий час був начальником штабу новоствореної 2-ї Республіканської дивізії, а потім – ад’ютантом 2-го Запорозького пішого полку ім. Гетьмана Мазепи цієї дивізії. Брав участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. Після арешту Петра Болбочана залишив у лютому 1919 р. службу в Армії УНР і оселився у Каневі. Під час Зимового походу 1919-1920 років у січні 1920 р. Никифор Авраменко приєднався до Армії УНР і взяв участь у цьому поході спочатку у складі Кінного полку Чорних Запорожців (відзначився у Золотоніському бою 1920 року), а потім – комендантом штабу Запорозького пішого полку Запорозької Збірної дивізії. По закінченню походу у травні 1920 р. і при перетворенні Запорозької Збірної дивізії на Першу Запорозьку дивізію 3-бригадного складу Никифор Авраменко став комендантом штабу 1-ї бригади.

По виведенню Армії УНР до Польщі у листопаді 1920 р. Никифор Авраменко залишився там жити. Написав спогади «Спомини запорожця», які є цінним джерелом з історії Української Національної Революції 1917-1921 років.

Похований у Польщі.

АЛМАЗОВ Олексій Дмитрович (6.01.1885 – 13.12.1936). Український військовий діяч і воєначальник. Видатний артилерист. Генерал-хорунжий Армії УНР (1921 р.).

Народився у Херсоні у межах тодішнього Московського царства. Закінчив Олексіївське піхотне юнкерське училище (Москва, 1907 р.) і склав іспити за курс Михайлівського артилерійського училища (Петербург, 1907 р.). Від 1907 р. перебував на службі у московському війську. У його складі брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання полковника (1917 р.).

Після Листопадового перевороту 1917 року вступив на службу до військ УНР. З 1.01.1918 – командир Окремої кінно-гірської батареї Гайдамацького Коша Слобідської України. Взяв участь в Україно-московській війні 1917-1918 років і, зокрема, у Київській обороні 1918 року. У Бердичівських боях 1918 року дістав поранення. 15.03.1918 його батарею було перетворено на Запорозький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорозької дивізії. На її чолі Олексій Алмазов взяв участь у Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. Згодом був учасником усіх головних боїв Україно-московської війни 1918-1921 років, у тому числі у Зимовому поході 1919-1920 років.

1920-1926 рр. жив у Польщі. Після цього переїхав до Чехо-Словаччини і закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1930 р.). По закінченню навчання працював інженером у Луцьку (тоді у складі Польщі).

Помер і похований у Луцьку.

АНДРІЄВСЬКИЙ (Андрієнко) (ім’я, роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Сотник Запорозького кінного полку         ім. Костя Гордієнка Армії УНР. Відомий за спогадами командира полку Всеволода Петріва.

Вперше згадується у лютому 1918 р. як сотник і помічник командира полку, що під час Україно-московської війни 1917-1918 років брав участь у Київському наступі 1918 року Армії УНР. При другому формуванні полку був напочатку березня в Києві призначений командиром 2-ї сотні.

На чолі сотні брав участь у Харківському поході 1918 року і Кримському поході 1918 року. Особливо відзначився в Криму, коли на чолі сотні очолив наступ горами спочатку на Бахчисарай, а потім на Севастополь і переміг ворога у Бахчисарайських боях 1918 року і Черкез-Керменському бою 1918 року.

Подальша доля Андрієвського невідома.

АРКАС Микола Миколайович (21.08.1880 – 14.12.1938). Український військовослужбовець та культурний діяч.

Народився у Миколаєві у межах тодішнього Московського царства. Син видатного українського дослідника та митця Миколи Аркаса. Навчався у Морському та Миколаївському кадетських корпусах. Закінчив Єлизаветградське кавалерійське училище (1901 р.). Служив у московському війську 1901-1906 рр. та 1914-1917 рр. Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання штабс-ротмістра (1917 р.).

У грудні 1917 р. очолив Полтавську партизанську кінну сотню, утворену шляхом українізації ескадрона московських військ. На чолі сотні взяв участь у Київській обороні 1918 року та Київському наступі 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. У квітні 1918 р. сотню було перетворено на Окремий Сердюцький кінний дивізіон, який підтримав Гетьманський переворот 1918 року і увійшов до складу Армії Української Держави. Після Протигетьманського повстання 1918 року дивізіон під командуванням Миколи Аркаса увійшов до складу Армії УНР, був перетворений на Кінно-Гонецький полк і взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років на Чернігівщині та у Київській обороні 1919 року. У цих боях полк було розгромлено, і Микола Аркас перейшов у розпорядження штабу Південно-Східної групи Армії УНР. У квітні 1919 р. був комендантом мосту через Дністр між Тирасполем і Бендерами, яким група переправлялася на правий берег Дністра. У серпні 1919 р. був призначений командиром 2-го кінного полку ім. Максима Залізняка. У вересні 1919 р. полк було перейменовано на   2-ий кінний Перяславський полк. У грудні 1919 р. полк у складі Армії УНР вирушив у Зимовий похід 1919-1920 років, але на його початку перейшов до Української Галицької Армії (УГА), що стояла на шляху походу і була у складі біло-московських військ Антона Денікіна. Микола Аркас наказом по Армії УНР був оголошений зрадником. Його полк невдовзі майже весь повернувся до Армії УНР.

Микола Аркас подався до Польщі, жив у Станіславові і Коломиї. 1926 р. переїхав до Чехо-Словаччини і жив в Ужгороді, де завідував московськомовним театром.

Помер і похований у Хусті.

АРТЕМЕНКО Федір Петрович (Отаман Орлик) (23.12.1898 – лютий 1922). Український військовослужбовець і повстанський отаман. Полковник Армії УНР.

Народився в містечку Гостомель (тепер в Київській обл., підпорядкований Ірпінській міській раді) в межах тодішнього Московського царства. 1915 р. склав іспити за 6 класів гімназії й отримав атестат. Під час Першої Світової війни 1914-1918 років добровільно вступив до московського війська, у листопаді 1916 р. закінчив Київську школу прапорщиків, дослужився до командира роти і 18.06.1917 отримав звання поручика. У грудні 1917 р. закінчив службу на території Білорусі.

Вступив до Васильківського коша Вільного козацтва, став його військовим керівником і взяв участь Київському наступі 1918 року Армії УНР у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Був одним з керівників українських військ у Васильківському бою 1918 року і Жулянському бою 1918 року. На чолі Вільних Козаків 1 березня 1918 р. першим увірвався до Києва і звільнив його центр від комуно-московських окупантів. Далі проходив службу в Київській комендатурі.

1919 року очолював штаби Фастівського і Козятинського гарнізонів, штаб Східного фронту Армії УНР. Влітку 1919 р. обіймав посаду помічника командира панцерного потяга, восени – старшого ад’ютанта начальника Могилів-Подільського гарнізону. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. Проте захворів на тиф, вибув із війська й опинився у себе на малій Батьківщині під комуно-московською окупацією.

У серпні 1920 р. розпочав повстанську боротьбу проти комуно-московської окупації. Діяв на південний захід і на південь від Києва. 1921 р. керівництво УНР призначило його керівником II повстанської групи, територія діяльності якої поширювалася на південь від Прип’яті від Дніпра до Дністра й Збруча. Під час Листопадового рейду 1921 року надав допомогу Подільській групі його учасників і допоміг їй вийти з ворожого оточення під Києвом.

Невдовзі по тім 8 січня 1922 р. у сутичці з окупантами отримав тяжке поранення, 19 січня потрапив до них у полон, а 26 лютого 1922 р. був засуджений до розстрілу Київською губернською ЧК.

АРТЮШЕНКО Юрій Митрофанович (15.04.1899 – 15.02.1990). Український військовослужбовець, громадський діяч і журналіст. Сотник Армії УНР (1921 р.).

Народився у Котельві (тепер це містечко Полтавської обл.) у межах тодішнього Московського царства. 1917 р. служив у московському війську    (4-й запасний полк у Житомирі). Взяв участь в українському військовому русі, що виник після Лютневої революції 1917 року. Організував у Житомирі українську сотню.

Згодом служив хорунжим у 2-му Запорозькому пішому полку Армії УНР і взяв участь у боях Україно-московської війни 1917-1918 років та Україно-московської війни 1918-1921 років. На знак протесту проти арешту Петра Болбочана залишив у січні 1919 р. службу в Армії УНР і подався у повстанці. Проте згодом повернувся до Арміі УНР. У травні 1919 р. згадується як молодший старшина Кінного полку Чорних Запорожців у званні хорунжого.

У листопаді 1920 р. разом із усією Армією УНР опинився у Польщі, звідки згодом переїхав до Чехо-Словаччини. Став учасником українського націоналістичного руху. Був членом ОУН. Закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах. 1934 р. на вимогу польського уряду був вигнаний із Чехо-Словаччини. Протягом 1934-1937 рр. поневірявся у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції та Італії. 1937-1950 рр. жив у Німеччині, а від    1950 р. і до кінця життя - у США. 1966 р. видав у Чикаго книгу своїх спогадів «Події і Люди на моєму шляху боротьби за державу. 1917-1966».

Помер і похований у Чикаго.

БЕЗРУЧКО Марко Данилович (31.10.1883–10.02.1944) – генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у м. Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Закінчив учительську семінарію у м. Переяслав, Одеське піхотне юнкерське училище (1908), вийшов підпоручиком до 106-го піхотного Уфімського полку (Вільно). Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). На початок Першої світової війни служив у 106-му піхотному Уфімському полку. На фронті дістав поранення та контузію. З 20.01.1915 р. – офіцер для доручень штабу 3-го армійського корпусу.З 14.07.1916 р – старший ад'ютант штабу 42-го армійського корпусу. З 20.08.1917 р. – штаб-старшина для доручень штабу 30-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії – капітан (з 14.06.1916 р).

З 08.03.1918 р. – помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР, згодом – Армії Української Держави. З листопада 1918 р. – військовий старшина. З 15.12.1918 р. – начальник персонального відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 12.03.1919 р. – начальник штабу Окремої Запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР. З 26.04.1919 р. – начальник штабу Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. 07.12.1919 р. був інтернований польською владою. З 08.02.1920 р. – начальник 1-ї (з 21.03.1920 р. – 6-ї Січової дивізії) Армії УНР, що формувалася у фортеці Брест-Литовська з вояків Армії УНР, інтернованих польською владою на початку грудня 1919 р. 21.04.1920 р. був підвищений до рангу полковника. З 05.10.1920 р. – генерал-хорунжий. У 1921–1924 рр. був членом Вищої військової ради УНР.

Після ліквідації таборів інтернованих мешкав у Варшаві. Працював у польському військовому картографічному інституті. Був головою Українського клубу, редактором та видавцем військово-історичного мемуарного збірника «За Державність». Помер у Варшаві, похований у православній частині міського цвинтаря «Воля».

БЛАГОВ Іван (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Військовий урядовець Армії УНР.

Брав участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром чоти кінної розвідки 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Після відступу до Житомира його чоту було розгорнуто там на кінну сотню, яка входила до 2-го Запорозького полку послідовно Окремої Запорозької бригади та Окремої Запорозької дивізії Армії УНР. На чолі цієї сотні взяв участь у Бердичівському бою 1918 року, в якому особливо відзначився, Київському наступі 1918 року та у Харківському поході 1918 року. Під час останнього у Полтаві на початку квітня Івана Благова було зміщено з посади командира сотні, а на його місце призначено Володимира Римського-Корсакова як кадрового кавалерійського офіцера.

Подальша доля Івана Благова лишається невідомою.

БОЖКО Юхим (?–?. 12.1919). Український військовий діяч і воєначальник. Повстанський отаман.

За деякими даними до 1917 р. служив у московському війську і мав звання капітана.

У лютому 1918 р. був кулеметником в Окремому Запорозькому загоні Армії УНР, восени 1918 р. – начальником залізничної охорони дільниці Катеринослав-Синельникове. Приєднався до Протигетьманського повстання 1918 року і створив у Катеринославі так званий Запорозький курінь Самарської паланки Армії УНР. У січні 1919 р. перетворив цю частину на полк, який назвав «Запорозька Січ» і на його чолі у складі Південно-Східної групи Армії УНР взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. Після приєднання «Запорозької Січі» до головних сил Армії УНР у травні 1919 р. її було перетворено на дивізію тієї ж назви, і Юхим Божко очолив її. Проте 25.08.1919 його за невиконання наказів було відсторонено від командування дивізією. Під час бійки, що виникла через це між ним та Командувачем Армії УНР Василем Тютюнником, останній поранив Божкові голову й вибив око. Після одужання у листопаді 1919 р. Божкові було запропоновано знову очолити «Запорозьку Січ».

Невдовзі він з нею приєднався до Заколоту Омеляна Волоха 1919 року, але за намовою останнього був застрелений своїм джурою.

БОЛБОЧАН Петро Федорович (5.10.1883 – 28.06.1919). Український військовий діяч і видатний полководець. Полковник Армії Української Держави (1918 р.).

Народився у селі Гіждеу (тепер це село Ярівка Хотинського р-ну Чернівецької обл.) у межах тодішнього Московського царства. Закінчив Кишинівську духовну семінарію та Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909 р.). Служив у московському війську. Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання капітана (1916 р.).

Після утворення УНР вступив до її війська і 22.11.1917 став командиром Українського полку імені УНР. Проте полк так і не був до кінця сформований. Взяв участь в Україно-московській війні 1917-1918 років і, зокрема, у Київській обороні 1918 року. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Керував українськими військами під час Житомирського бою 1918 року. Після здобуття Житомира був призначений Житомирським губернським комендантом. Проте, з огляду на поразку українських військ на початку Бердичівського бою 1918 року, вступив у командування 2-м Запорозьким пішим полком Окремої Запорозької бригади, який під його командуванням здобув Бердичів. Невдовзі на чолі цього полку взяв участь у Київському наступі 1918 року та Харківському поході 1918 року. Після цього, залишаючись на посаді командира 2-го Запорозького пішого полку, був призначений командувачем Кримської групи, яка здійснила Кримський похід 1918 року. Під час Протигетьманського повстання 1918 року приєднався до повстанців і у листопаді очолив Окрему Запорозьку дивізію. За його наказом дивізію було розгорнуто у Запорозький корпус, який він сам і очолив. На початку Україно-московської війни 1918-1921 років був за сумісництвом призначений головнокомандувачем Лівобережного фронту. Безпосередньо керував Харківською обороною 1919 року і Полтавською обороною 1919 року. Проте Харків і Полтаву українські війська втратили. У цьому було звинувачено Петра Болбочана і 22.01.1919 відсторонено від посад, взято під арешт і відвезено до Києва. Після цього він жив під слідством у Станіславові (тепер це місто Івано-Франківськ). 7.06.1919 державний інспектор Запорозької групи Микола Гавришко видав наказа про призначення Петра Болбочана командувачем Запорозької групи замість Володимира Сальського. Уряд УНР розцінив це як спробу державного перевороту.

9.06.1919 Петра Болбочана було заарештовано і 10.06.1919 засуджено до розстрілу.

Вирок було виконано невдовзі на станції Балин (тепер Дунаєвецького     р-ну Хмельницької обл.).

БОЛЕЦЬКИЙ Костянтин Богуславович (10.08.1881 – 3.12.1925). Український військовослужбовець. Військовий старшина Армії Української Держави.

Народився в Новгороді (тепер Московської Федерації). Закінчив Оренбурзький корпус (1900 р.), Костянтинівське артилерійське училище   (1903 р.) і Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912 р.). Служив у московському війську. Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Дослужився 1917 р. до посади до начальника оперативного відділу генерал-квартирмейстера Верховного головнокомандувача. Отримав звання підполковника.

Невдовзі вступив до Армії УНР. 9 лютого 1918 року був зарахований начальником штабу Окремого Запорозького загону. Був ним до 1 березня. Після Гетьманського перевороту 1918 року вступив на службу до Армії Української Держави. З липня 1918 р. обіймав посаду старшого помічника головного начальника тилової організації Головного штабу. Після Протигетьманського повстання 1918 року виїхав 1919 р. з України до Литви. Від 1921 р. служив у литовській армії.

Помер та похований у Каунасі.

ВЕРЖБИЦЬКИЙ Павло (24.06.1890 – 4.09.1966). Український воєначальник. Полковник Армії УНР.

Народився в Летичеві (тепер Хмельницької обл.) у межах тодішнього Московського царства. Служив у московському війську і дослужився в ньому до звання штабс-капітана.

Після Лютневої революції 1917 року вступив на службу до українського війська, що лише створювалося. Служив у Києві в добровольчому полку       ім. Петра Дорошенка. Взяв участь у Київській обороні 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. Після відступу українських військ з Києва під час Гнатівського чину 1918 року був призначений старшим ад’ютантом штабу новоствореного Окремого Запорозького загону Армії УНР, а 1 березня 1918 р. після успішного завершення Київського наступу 1918 року – начальником штабу Окремої Запорозької бригади, що розгорнулася з того загону, а невдовзі – Окремої Запорозької дивізії. Разом з ними взяв участь у Харківському поході 1918 року Армії УНР. Після Гетьманського перевороту 1918 року був понижений у вересні до помічника начальника штабу Запорозької дивізії Армії Української Держави.

Взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року. У лютому  1919 р. призначений начальником штабу Запорозького корпусу Армії УНР. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. Згодом 1920 р. був командиром старшинської сотні 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, а 1921 р. – командиром 5-го збірного Чорноморського куреня 2-ї Волинської дивізії.

Від 1920-х рр. мешкав у Франції. 1961 р. очолив Товариство бувших вояків-Українців у Франції. Помер і похований у м. Монтражі (Франція).

ГАБСБУРҐ-ЛОТАРИНЗЬКИЙ Вільгельм фон Франц (Василь Вишиваний) (10.02.1892 – 18.08.1948). Український військовий та політичний діяч. Літератор. Великий князь. Полковник Легіону Українських Січових Стрільців. Полковник Армії УНР. В українському середовищі відомий під прізвиськом Василь Вишиваний.

Народився у родовому маєтку на острові в Адріатичному морі поблизу міста Пули (Хорватія) у межах тодішнього Австро-Угорського цісарства. Закінчив Віденське реальне училище (1912 р.) та військову академію у Вінер-Нойштадті (Австрія, 1915 р.). За час навчання самотужки вивчив українську мову та основи української культури. Служив у австро-угорському війську і взяв участь у боях Першої Світової війни 1914-1918 років.

Взяв дієву участь у переговорах щодо укладення Берестейського договору 1918 року з УНР. Навесні 1918 р. був призначений командиром військової групи, до складу якої входив курінь Українських Січових Стрільців. На чолі цієї групи взяв участь у звільненні України від окупаційних комуно-московських військ під час Україно-московської війни 1917-1918 років. 1.04.1918 прийняв у Херсоні командування Легіоном Українських Січових Стрільців, який 17.04.1918 зустрівся в Олександрівську (тепер це місто Запоріжжя) з Кримською групою Окремої Запорозької дивізії Армії УНР і влаштував з нею сумісний військовий парад. Під час Протигетьманського повстання 1918 року Василь Вишиваний підтримав відновлення УНР і отримав звання полковника Армії УНР. У вересні 1919 р. обійняв посаду голови відділу закордонних зв’язків Головного управління Генерального штабу УНР. На знак протесту проти укладення Варшавського договору 1920 року вийшов у відставку і виїхав до Чехо-Словаччини, а потім до Відня.

26.08.1947 Василя Вишиваного схопила розвідка СССР і у листопаді   1947 р. його було доправлено до Лук’янівської в’язниці у Києві, де він і помер.

ГАЄВСЬКИЙ Федір (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Хорунжий Армії УНР.

При формуванні кінної сотні 2-го Запорозького полку Окремої Запорозької бригади у Житомирі в лютому 1918 р. став її бунчужним. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1917-1918 років та Україно-московської війни 1918-1921 років. Згадується як молодший старшина Кінного полку Чорних Запорожців (у званні хорунжого, травень 1919 р.).

Подальша доля Федора Гаєвського лишається невідомою.

ГЕМПЕЛЬ Омелян Олександрович (1892 – ?). Український військовослужбовець.

Народився в Києві у межах тодішнього Московського царства. Служив у московському війську й отримав звання поручика технічних військ.

1917 р. вступив на службу до військ УНР. Брав участь у Київській обороні 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був зарахований до 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону, розгорнутого невдовзі на полк. У його складі взяв участь в Житомирському бою 1918 року, Бердичівських боях 1918 року, Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року і Кримському поході 1918 року. Після визволення Олександрівська (тепер це Запоріжжя) був у квітні його комендантом.

У березні 1919 р. очолив 1-й Гуцульський полк Морської піхоти Армії УНР, що брав участь у боях з комуно-московськими й польськими військами. У травні 1919 р. потрапив до польського полону.

У складі Запорозької Збірної дивізії Армії УНР взяв участь у Зимовому поході 1918-1920 років. 1920 р. був командиром телеграфної чоти штабу 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.

Подальша його доля лишається невідомою.

ГОНЧАРЕНКО Аверкій Матвійович (22.10.1890 – 12.04.1980) – сотник Армії УНР (полковник у еміграції).

Народився у с. Дощенки Лохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчив Прилуцьку гімназію, Чугуївське військове училище (1912), вийшов підпоручиком до 76-го піхотного Кубанського полку (Тульчин). У 1913–1914 рр. – помічник начальника учбової команди полку. У липні 1914 р. за мобілізаційним планом був призначений командиром роти 260-го піхотного Брацлавського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні.         У 1916 р. – штабс-капітан, командир 4-го батальйону. З літа 1916 р. – курсовий старшина 2-ї Київської школи прапорщиків. У 1917 р. – капітан.

Українізував свій курс юнкерів та восени 1917 р. здійснив перший випуск українських старшин. З січня 1918 р. – командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, на чолі якого брав участь у бою під Крутами. У 1918 р. служив скарбником Головної шкільної управи Військового міністерства УНР та Української Держави. Восени 1918 р. – Летичівський повітовий комендант. З 02.01.1919 р. – помічник губернського коменданта Поділля. З 05.08.1919 р. – штаб-старшина для доручень військового міністра УНР В. Петріва. У 1920–1921 рр. – курсовий старшина Кам'янець-Подільської спільної юнацької школи.

З 1922 р. жив на еміграції у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), працював у сільськогосподарській кооперації.

У червні 1943 р. вступив до стрілецької дивізії СС «Галичина», працював у Військовій управі, займався набором добровольців. З вересня 1944 р. – старшина штабу 30-го полку 14-ї Військової гренадерської дивізії СС (Галицької № 1). 08.05.1945 р. з частинами 1-ї Української дивізії Української національної армії був інтернований в Італії.

3 1947 р. жив на еміграції у Великобританії. 3 1952 р. – у США.

ГОРЕМИКА-КРУПЧИНСЬКИЙ Іван (роки народження і смерті невідомі). Український громадсько-політичний і військовий діяч.

1917 р. організував на Київщині Васильківський кіш Вільного Козацтва, який під час Київського наступу 1918 року в ході Україно-московської війни 1917-1918 років першим 1 березня увірвався до Києва з боку Фастова, вигравши перед цим Васильківський бій 1918 року і Жулянський бій 1918 року, зайшов до Києва і звільнив його центр від комуно-московських окупантів.

9 вересня 1922 р. заснував у Хотячеві (тепер Володимир-Волинського     р-ну Волинської обл.) під тодішньою польською окупацією партію Українське Народне Об’єднання (УНО). Програму партії було прийнято 26.09.1922 у Луцьку. Згідно з нею УНО виступало за об’єднання всіх верств українського народу, що стояли на грунті самостійної України. Керівний орган, Управу УНО, очолював Іван Горемика-Крупчинський. Партія припинила діяльність 1925 р.

Подальша доля Горемики-Крупчинського лишається невідомою.

ГОРОБЕЦЬ (ВОРОБЙОВ) Гаврило Юхимович (1888 – 1924). Український громадсько-політичний і військовий діяч.

Народився в сім’ї залізничника в Катеринославі (тепер це Дніпро). Батько був московського походження й мав прізвище Воробйов. Проте Гаврило і його брат Микола почувалися Українцями і тому змінили прізвище на Горобець. Гаврило закінчив Катеринославськоме комерційне училище (1904 р.). Навчався в Київському політехнічному інституті.

Після Лютневої революції 1917 року Гаврило Горобець повернувся до Катеринослава. Як делегат від українського пролетаріату міста у липні 1917 р. був обраний до Всеукраїнської Робітничої Ради, котра як складова частина увійшла до Української Центральної Ради. У серпні 1917 р. був обраний до міської думи Катеринослава.

25 вересня 1917 р. на зборах українських робітників міста Катеринослава було створено перший відділ Вільного Козацтва. Кошовим отаманом обрано Гаврила Горобця.

Напочатку Україно-московської війни 1917-1918 років українські війська у січні 1918 р. були вибиті з Катеринослава. Горобець із групою своїх козаків подався до Києва, де взяв участь у Київській обороні 1918 року.

Під час визвольного походу Армії УНР, що розпочався у березні 1918 р., Горобець на чолі створеного ним Катеринославського коша Вільних Козаків   4 квітня 1918 р., після тривалого бою під Кам’янським, визволив Катеринослав. Слідом за ним до міста увійшли 7-ма та 20-та ландверські дивізії союзних німецьких військ. «2-а армія» комуно-московських військ відступила з Катеринослава до Синельникова, і українсько-німецькі війська, переслідуючи їх, розпочали Синельниківські бої 1918 року, які вдалося переможно завершити лише по прибуттю з Харкова під Синельникове Кримської групи Армії УНР, що йшла походом на Крим.

Після Гетьманського перевороту 1918 року Вільне Козацтво на вимогу австро-німецького командування, було роззброєне. Горобець з братом Миколою був заарештований. У ході Протигетьманського повстання 1918 року, підтриманого братами Горобцями, Вільне Козацтво на Катеринославщині відродилося як Український Республіканський Кіш, отаманом якого став Гаврило Горобець, а його брата Миколу призначено його заступником.

По втраті Катеринослава на початку Україно-московської війни 1918-1924 років Гаврило Горобець виїхав з міста і служив в урядових установах УНР. Після повної окупації території УНР військами московської комуни він приїхав до Києва.

1924 р. став жертвою комуно-московського терору.

ГРИГОРІЇВ Олександр (? – 1919/1920). Український воєначальник. Повстанський отаман.

Під час Першої Світової війни 1914-1918 років служив у московському війську і мав звання прапорщика. По проголошенню УНР вступив у листопаді 1917 р. на службу до Кінного полку ім. Костя Гордієнка Армії УНР, що стояв тоді у Білорусі, був у ньому ад’ютантом і взяв участь у всіх його боях під час Україно- московської війни 1917-1918 років. При визволенні Лубен (тепер Полтавської обл.) під час Харківського походу 1918 року очолив 15 березня піхотну сотню полку, сформовану з місцевих добровольців. Після Гетьманського перевороту 1918 року звільнився зі служби.

Згодом взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року. Після окупації військами московської комуни Київщини під час Україно-московської війни 1918-1921 років організував 3-тю Повстанську дивізію, яка громила окупантів. У липні 1919 р. приєднався зі своєю дивізією до повстанської групи Юрія Тютюнника, яка пробилася через україно-московський фронт до Армії УНР і приєдналася до неї. З повстанців було сформовано Київську групу Армії УНР і Олександр Григоріїв очолив в ній    5-ту Селянську дивізію, яка взяла участь у всіх битвах Армії УНР 1919 р.

Як командир бригади Київської Збірної дивізії Армії УНР взяв участь у її Зимовому поході 1919-1920 років, під час якого помер від сухот.

ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО Андрій Олексійович (?.10.1886 – ?). Український військовий діяч та полководець. Повстанський отаман. Генерал-хорунжий армії УНР (1921 р.).

Народився у Новоархангельську (тепер це містечко Кіровоградської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Справжнє прізвище - Гуленко. Іноді називався не Андрієм, а Тимошем. Закінчив Рішельєвську гімназію в Одесі (1907 р.) та Ново-Олександрівське сільськогосподарське училище (1911 р.). 1911 р. був закликаний на службу до московського війська, взяв участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання штабс-капітана.

Після Листопадового перевороту 1917 року приїхав до Києва і вступив на службу до Українського Генерального Штабу, взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Після Гетьманського перевороту 1918 року був звільнений зі збройних сил.

Перебуваючи у листопаді 1918 р. у Катеринославі, взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року. Став начальником Катеринославського Коша Армії УНР і на його чолі взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. У червні-листопаді 1919 р. перебував на службі при Військовому Міністрі УНР та Головному штабі повстанських військ УНР.

8.11.1919 з невеликим загоном повстанців пішов воювати проти біло-московських окупантів у їхньому тилу. Дійшов з боями майже до Катеринослава.

12.02.1920 приєднався із загоном до Армії УНР, що перебувала у Зимовому поході 1919-1920 років. Очолив Запорозьку Збірну дивізію, перетворену згодом на 1-шу Запорозьку дивізію.

10.11.1920 прорвав із загоном у 365 козаків фронт комуно-московських окупаційних військ і рушив у рейд по їхніх тилах у район Умані. У грудні 1920 р. був тяжко поранений у бою, переправлений до Румунії і там інтернований румунською владою. У жовтні-листопаді 1921 р. очолював Басарабську групу Української Повстанчої Армії, що взяла участь у Листопадовому рейді 1921 року. Проте його спроба переправитися через Дністр в районі Дубосар 18.11 і з’єднатися з повстанськими загонами Семена Заболотного зазнала невдачі.

На початку червня 1922 р. таємно приїхав до підмосковської України і 17.07.1922 був арештований окупантами в Одесі. 1922-1925 рр. перебував під слідством і був засуджений на 10 років ув’язнення. 1927 р. був звільнений за помилуванням і виїхав до Донбасу на посаду агронома.

Подальша його доля лишається невідомою.

ДАШКЕВИЧ Роман Іванович (6.12.1892 – 12.01.1975). Український військовий діяч і воєначальник. Видатний артилерист. Генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився в Тустановичах (тепер у складі міста Борислав Львівської обл.) у межах тодішнього Австро-Угорського цісарства в родині священника. Закінчив Перемишльську гімназію і 1911-1914 рр. навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Брав участь в українському молодіжному русі.

В роки Першої Світової війни 1914-1918 років був старшиною артилерії австро-угорського війська, 1915 р. потрапив до московського полону й утримувався в Забайкаллі. Після Лютневої революції 1917 року втік навесні з табору військовополонених і дістався Києва. Восени 1917 р. разом з Євгеном Коновальцем організував Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців. Під час Україно-московської війни 1917-1918 років взяв участь у Київській обороні 1918 року. Після відступу з Києва на Волинь організував у складі Куреня Січових Стрільців 1-шу гарматну батарею, яку сам очолив і з якою взяв участь у Київському наступі 1918 року.

Після Гетьманського перевороту 1918 року, коли Курінь Січових Стрільців було розформовано, був призначений командиром 4-ї батареї Окремої Запорозької дивізії. У вересні 1918 р. був призначений командиром батареї заново сформованого Загону Січових Стрільців, що стояв у Білій Церкві (тепер Київської обл.). Взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року. В ході повстання організував і очолив гарматну бригаду Січових Стрільців, на чолі якої взяв участь у всіх битвах Україно-московської війни 1918-1919 років до грудня 1919 р.

Від 1920 р. жив у Львові під польською окупацією. 1943 р. виїхав до Німеччини. Помер і був похований у місті Куфштайн. 2008 р. перепохований у Львові.

ДИШЛЕВИЙ Никифор Романович (9.02.1892 – ?). Український військовослужбовець. Підполковник Армії УНР.

Народився в селі Сердегівка (тепер Шполянського р-ну Черкаської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Закінчив Коростишівську вчительську семінарію. Напочатку Першої Світової війни 1914-1918 років був закликаний до московського війська, 1915 р. закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків і служив у московському війську молодшим офіцером і полковим ад’ютантом. 1916 р. отримав званння штабс-капітана.

У листопаді 1917 р. вступив до Армії УНР і 20 листопада був призначений командиром батальйону Георгіївського полку ім. Івана Богуна, а 14 січня 1918 р. - командиром цього полку. Водночас був помічником особливого коменданта Києва Михайла Ковенка. На чолі полку взяв участь в Київській обороні 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. Після відступу українських військ з Києва під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром 2-ї Волонтерської сотні Окремого Запорозького загону Армії УНР.

Після визволення Києва у березні 1918 р. був призначений начальником інспекторського відділу штабу губернського коменданта Київщини.

Після відновлення УНР у грудні 1918 р. обіймав посади помічника начальника охорони київських залізниць та начальника Правобережної залізниці.

З грудня 1919 р. перебував у складі Київської Збірної дивізії Армії УНР, з якою брав участь у Зимовому поході 1919-1920 років. У червні 1920 р. очолив контррозвідку 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

1923 р. разом з Юрієм Тютюнником повернувся до підмосковської України. Подальша його доля лишається невідомою.

ДУБОВИЙ Іван Костянтинович (7.12.1894 – 27.12.1956). Український воєначальник. Полковник Армії УНР.

Народився у селі Галиця (тепер це село Ніжинського р-ну Чернігівської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Закінчив Ніжинське комерційне училище та Миколаївське інженерне училище (Петроград, 1915 р.). Служив у московському війську. Взяв участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання штабс-капітана (1917 р.).

На початку 1918 р. вже був у складі військ УНР і взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року його було призначено командиром 1-ї чоти 2-ї Волонтерської сотні 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Взяв участь у Житомирському бою 1918 року. При розгортанні загону в Окрему Запорозьку бригаду очолив 1-шу сотню 2-го Волонтерського куреня її 2-го Запорозького пішого полку. Взяв участь у Бердичівських боях 1918 року, Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. Влітку 1918 р. очолив 2-й Волонтерський курінь.

Взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року і став комендантом Харкова. При розгортанні 2-го Запорозького пішого полку у 2-гу Республіканську дивізію Іван Дубовий очолив її 2-й Запорозький піший полк ім. Гетьмана Мазепи. Під час Україно-московській війні 1918-1921 років у січні 1919 р. взяв участь в обороні Харкова і Полтави. Під час спроби в березні 1919 р. у Вапнярці (тепер Томашпільського р-ну Вінницької обл.) Омеляна Волоха влаштувати антиурядовий заколот, очолив виступ козаків Запорозького корпусу проти Омеляна Волоха і, після його арешту, сам став на чолі корпусу. Вивів корпус через Румунію в Галичину.

Від травня 1919 р. очолював 20-й піший полк імені Гетьмана Мазепи 7-ї Запорозької дивізії. Взяв участь у всіх битвах Армії УНР 1919 р. Під час Зимового походу 1919-1920 років очолював Запорозький піший полк Запорозької Збірної дивізії. При утворенні у травні 1920 р. 1-ї Запорозької дивізії очолив її 1-шу бригаду.

Після виведення Армії УНР до Польщі жив там, а від 1923 р. – у Франції.

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895 – 22.04.1965). Український воєначальник. Генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у селі Березова Лука (тепер це село Гадяцького р-ну Полтавської області) у межах тодішнього Московського царства. Закінчив 6 класів Роменського реального училища. На початку Першої Світової війни 1914-1918 років вступив добровольцем до московського війська і взяв у ній участь. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (1916 р.). Отримав звання поручика (1917 р.).

27.03.1918 на чолі загону повстанців у 12 осіб вступив у Полтаві до 2-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку Армії УНР і взяв участь у Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. 18.04.1918 замість поручника Климка, що захворів, був призначений виконувачем обов’язки комадира 2-ї чоти. Остаточно був затверджений на цій посаді лише у жовтні 1918 р.

Взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року. При розгортанні кінної сотні у кінний дивізіон був у листопаді 1918 р. призначений командиром 2-ї сотні, а при розгортанні кінного дивізіона на Кінний полк 2-ї Республіканської дивізії у грудні 1918 р. – командиром 2-го дивізіону цього полку. Відзначився у боях під Лозовою (тепер Харківської обл.). У січні 1919 р., під час хвороби командира Кінного полку Володимира Римського-Корсакова, був призначений виконувачем обов’язки командира полку. Проте невдовзі і сам захворів на тиф. Після одужання у березні 1919 р. знову очолив полк, оскільки Володимир Римський-Корсаков дизертирував з Армії УНР. Відтоді незмінно командував полком, який невдовзі став називатися Кінним полком Чорних Запорожців. Взяв участь у всіх битвах Україно-московської війни 1918-1921 років аж до листопада 1920 р.

Після виведення Армії УНР до Польщі у листопаді 1920 р. жив до 1941 р. там. 1941-1942 рр. служив у німецьких окупаційних установах в Україні. Потім був начальником штабу «Поліської Січі» Тараса Бульби-Боровця, а з березня 1944 р. – начальником штабу Українського легіону самооборони на Холмщині. На початку 1945 р. – командир полку 1-ї Української дивізії «Галичина», від 22.02.1945 – командувач протипанцерної бригади «Вільна Україна», від 7.03.1945 – начальник 2-ї Української дивізії Української Національної Армії (УНА). Від 1945 р. жив у США у Філадельфії.

Похований на українському цвинтарі у Баунд-Брук (округу Сомерсет штат Нью-Джерсі) у США.

ЕПОВ (ім’я, роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Сотник Запорозького кінного полку ім. Костя Гордієнка. Відомий за спогадами командира полку Всеволода Петріва.

Вперше згадується початком березня 1918 р., коли при другому формуванні полку в Києві був призначений командиром його 3-ї сотні, сформованої з полтавських повстанців. Перед цим був сотником Уральського козачого війська. Невдовзі під час Україно-московської війни 1917-1918 років брав участь в Харківському поході 1918 року Армії УНР і, зокрема, у Солоницьких боях 1918 року. Проте по їх закінченню дезертирував з Армії УНР і через деякий час опинився в Сибіру у складі біло-московської армії Олександра Колчака.

ЄГОРОВ Олександр Іванович (15.03.1889 – 14.03.1961). Український військовий діяч. Авіатор. Сотник Армії УНР.

Народився у Херсонській губернії у межах тодішнього Московського царства в міщанській родині. Закінчив Херсонське реальне училище (1908 р.) та Єлизаветградське кавалерійське училище (1910 р.). Служив у війську Московського царства. Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років у складі 9-го гусарського Київського полку, що мав базу у Василькові (тепер Київської обл.). 1916 р. закінчив винищувальне відділення Севастопольської військової авіаційної школи, після чого служив у 12-му корпусному авіаційному загоні на Південно-Західному фронті. Відзначився як військовий льотчик. Останнє звання у московському війську - штабс-ротмістр.

У грудні 1917 р. вступив до Армії УНР і очолив у Києві 10-й Український авіаційний загін. Екіпажі авіазагону здійснювали розвідувальні польоти, а в січні 1918 р., під час Україно-московської війни 1917-1918 років і Київської оборони 1918 року, коли комуно-московські війська підійшли до Дарниці, - бомбили ворожі панцирні потяги та важкі батареї, які обстрілювали Київ. Залишався на посаді протягом 1918 р., коли загін кілька разів перейменовувався.

Підтримав Протигетьманське повстання 1918 року. Брав участь в Україно-московській війні 1918-1921 років. Від липня 1919 р. працював на посаді інспектора авіації Повітряного флоту УНР. У листопаді 1919 р., залишившись з рештою особового складу української авіації у Кам’янці-Подільському, після того, як Армія УНР вирушила у Зимовий похід 1919-1920 років, вирушив з групою добровольців до Одеси і від початку 1920 р. почав служити помічником командира 1-го авіаційного загону Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) в Козятині (тепер Вінницької обл.). У квітні 1920 р. зник за загадкових обставин.

1923 р. прибув з Москви до Єлизаветграда (тепер це Кропивницьке), де певний час викладав в Українській кавалерійській школі ім. Будьоного. З 1925 р. – викладач Військово-повітряної академії ім. Жуковського у Москві, начальник штабу навчальної ескадрильї ім. Леніна.

1931 р. заарештований, згодом звільнений, але без права повертатися до авіації. Став одним з організаторів та керівників Центрального будинку авіації та космонавтики у Москві, де працював до останніх днів життя.

Помер і похований у Москві.

ЖУКІВСЬКИЙ Олександр Тимофійович (22.11.1884 – 1925(?)). Видатний український військовий і державний діяч. Організатор регулярної Армії УНР.

Народився у Йосипівці (тепер Благовіщенського р-ну Кіровоградської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінаріїо і Одеське піхотне юнкерське училище(1907 р.). Служив у московському війську. Взяв участьу Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання підполковника (1916 р.).

На 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві у червні 1917 р. був обраний членом Українського Генерального військового комітету (УГВК). З кінця липня був представником УГВК у Петрограді. Після Листопадового перевороту 1917 року повернувся в Україну і став помічником Генерального Секретаря у військових справах уряду УНР. Брав участь у Київській обороні 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. 12.02.1918 (фактично 9.02.1918) став Військовим Міністром уряду УНР. Був ініціатором Гнатівського чину 1918 року, наслідком якого було створення регулярної Армії УНР. Після визволення Києва, в результаті Київського наступу 1918 року, продовжував роботу з організації Армії УНР. Планував організувати 8 територіальних корпусів. Проте напередодні Гетьманського перевороту 1918 року був заарештований німцями, що перебували в Україні як союзники за Берестейським договором 1918 року. Після перемоги Протигетьманського повстання 1918 року і відновлення УНР Олександр Жуківський став начальником Окремого корпусу кордонної охорони УНР, а у березні 1919 р. – послом та військовим аташе УНР у Чехо-Словаччині.

1922 р. повернувся до підмосковської України, де й помер.

ЗАГРОДСЬКИЙ Олександр Олександрович (10.04.1889 – 4.08.1968). Український військовий діяч і полководець. Генерал-полковник Армії УНР.

Народився у селі Зеленьків (тепер Тальнівського р-ну Черкаської обл.) в родині священника у межах тодішнього Московського царства. Закінчив 3 класи Київської духовної семінарії. 1912 р. був закликаний до московського війська. Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання штабс-капітана.

1917 р. вступив на службу до військ УНР (Української Народної Республіки) й у листопаді вже був командиром Київського вартового полку. Взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року його було призначено командиром 1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Невдовзі він взяв участь у Київському наступі 1918 року. Тим часом 1-й Запорозький курінь було розгорнуто у 1-й Запорозький піший полк ім. Петра Дорошенка, на чолі якого Олександр Загродський взяв участь у Харківському поході 1918 року.

Згодом підтримав Протигетьманське повстання 1918 року і став командиром 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу та командувачем українських військ на Харківщині. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років і, зокрема, в обороні Харкова і Полтави в січні 1919 р. Від травня 1919 р. був начальником 6-ї Запорозької дивізії, а від червня 1919 р. – помічником командувача Запорозької групи Армії УНР. У вересні 1919р. був призначений командувачем Волинської групи. Брав участь у всіх битвах Армії УНР 1919 р.

У Зимовому поході 1919-1920 років очолював Волинську Збірну дивізію. У лютому-квітні 1920 р. хворів на тиф і лікувався у рідному селі. Від травня 1920 р. очолював 2-гу Волинську дивізію. У листопаді 1920 р. разом із залишками Армії УНР був інтернований владою Польщі і поселений у таборі переміщених осіб у Каліші. У протестній заяві окупаційної адміністрації підмосковської України до уряду Польщі від 30.10.1921 зазначено, що Олександр Загродський бере у таборі участь у підготовці українських військ до походу проти комуно-московських окупаційних військ в Україні.

Згодом Олександр Загродський жив у Каліші, 1944 р. виїхав до Австрії, а 1950 р. - до США.

Жив і помер у Нью-Йорку і був похований на цвинтарі у Баунд-Брук (округу Сомерсет штат Нью-Джерсі) у США.

ЗЕЛІНСЬКИЙ Михайло (? – 21.11.1918). Український військовослужбовець. Полковник Армії УНР (1918 р., посмертно).

До 1917 р. служив у московському війську. Мав звання поручика.

Згодом вступив до військ УНР. Взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року його було призначено командиром 1-ї чоти 1-ї Республіканської сотні 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Взяв участь у Житомирському бою 1918 року. При розгортанні загону в Окрему Запорозьку бригаду очолив 1-шу сотню 1-го Республіканського куреня її 2-го Запорозького пішого полку. Взяв участь уБердичівських боях 1918 року (особливо відзначився), Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. Під час останнього відіграв визначну роль у Сиваському бою 1918 року. Влітку 1918 р. очолив 1-й Республіканський курінь і отримав звання значкового. Під час боїв з комуно-московськими загарбниками на Чернігівщині у жовтні 1918 р. був тяжко поранений. Лікувався у Києві. Під час Протигетьманського повстання 1918 року був призначений (у листопаді) командиром новоствореного 1-го Запорозького пішого полку ім. Петра Болбочана.

По дорозі до полку з Києва на станції Ромодан був схоплений біло-московськими військами, що воювали за Гетьмана Павла Скоропадського, і розстріляний. Похований у Кременчуці. Недовзі був перепохований у Полтаві.

ЗЕЛЬНИЦЬКИЙ Павло Федорович (23.01.1891 – ?). Український військовослужбовець.

Походив з Херсонської губернії тодішнього Московського царства. Закінчив Московське технічне училище ім. Єрмакова. 1909-1913 рр. служив у московському війську. На початку Першої Світової війни 1914-1918 років був знову закликаний до нього і взяв у ній участь. Закінчив 2-гу Петергофську школу прапорщиків (1915 р.). Отримав звання штабс-капітана.

У листопаді 1917 р. вступив на службу до Полку ім. Наливайка, що стояв у Києві. Взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року його було призначено командиром 3-ї Наливайківської сотні 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Взяв участь у Житомирському бою 1918 року. При розгортанні загону в Окрему Запорозьку бригаду очолив 3-й Наливайківський курінь її 2-го Запорозького пішого полку ім. УНР (2-го Республіканського полку). Взяв участь у Бердичівському бою 1918 року (особливо відзначився), Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. Влітку 1918 р. 3-й Наливайківський курінь був об’єднаний з 4-м Богунівським куренем у 4-й Наливайківсько-Богунський курінь, який очолив Павло Зельницький. Під час боїв із комуно-московськими загарбниками на Чернігівщині у жовтні 1918 р. був поранений.

Взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року. При розгортанні у листопаді 1917 р. 2-го Запорозького пішого полку у 2-гу Республіканську дивізію став командиром 3-го Запорозького пішого полку ім. Наливайка і на його чолі взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років і, зокрема, в обороні Харкова і Полтави у січні 1919 р. У травні 1919 р. його полк було перейменовано на 21-й піший полк ім. Наливайка і включено до складу 7-ї Запорозької дивізії. Брав участь у всіх битвах Армії УНР 1919р. Під час Зимового походу 1919-1920 років очолював 3-й курінь Запорозького пішого полкуЗапорозької Збірної дивізії. У березні 1920 р. дістав поранення у ногу в бою біля Піщаної (тепер це село Балтського р-ну Одеської обл.) і був залишений там на лікування.

Подальша доля Павла Зельницького лишається невідомою.

КІРІКОВ (ім’я, роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

Учасник Україно-московської війни 1917-1918 років, відомий зі спогадів Никифора Авраменка. Згідно з його даними, під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром 1-ї Республіканської сотні 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Це значить, що він мав брати участь у Житомирському бою 1918 року у Бердичівських боях 1918 року та у Київському наступі 1918 року. Це означає також, що перед цим він брав участь у Київській обороні 1918 року під безпосереднім керівництвом Петра Болбочана.

При розгортанні 2-го Запорозького куреня на 2-й Запорозький піший полк ім. УНР (2-й Республіканський піший полк) був призначений у ньомукомандиром 1-го Республіканського куреня. Взяв участь у Харківському поході 1918 року Армії УНР.

Подальша доля Кірікова лишається невідомою.

КЛИМКО Леонід Якович (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Підполковник Армії УНР.

Служив у московському війську. Мав звання поручика.

Під час розгортання чоти кінної розвідки 2-го Запорозького куреня у кінну сотню 2-го Запорозького пішого полку ім. УНР (2-го Республіканського полку) у Житомирі в лютому 1918 р. поручник Леонід Климко очолив її 2-гу чоту. На її чолі взяв участь у Бердичівському бою 1918 року, Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. В останньому з походів захворів і 2-гу чоту замість нього 18.04.1918 у Мелітополі очолив Петро Дяченко. У січні 1919 р. став командиром 1-го Залізнично-технічного гарматного полку Армії УНР, перейменованого у травні 1919 р. на 21-й гарматний Залізничний полк. У грудні 1919 р. з рештками полку приєднався до Української Галицької Армії (УГА). 1920 р. поновився на службі в Армії УНР.

Подальша доля Леоніда Климка лишається невідомою.

КОВАЛЕНКО Олександр (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

Під час Донецького походу 1918 року Армії УНР командував 6-ю сотнею у 1-му Запорозькому пішому полку ім. Петра Дорошенка. Відзначився у Микитівському бою 1918 року. Під час бою за ртутний завод 27 квітня, знаходячись на правому крилі німецького полку, його сотня прийняла на себе наскок комуно-московських військ, які глибоко це крило обходили. Сотня дружнім наскоком перекинула ці війська, причому 26 ворожих бійців було забито, 9 взято в полон, а також захоплено кулемети. Потім на плечах утікаючого ворога сотня вдерлася на станцію Горлівка і захопила потяги, які були вже напоготові до від’їзду. В цих потягах знайдено силу різного майна.

Подальша доля Олександра Коваленка лишається невідомою.

КОВАЛЕНКО Олександр Михайлович (24.07.1875 – 17.10.1963). Український громадсько-політичний діяч, науковець і письменник.

Народився в м. Ромни (тепер Сумської обл.) в міщанській родині у межах тодішнього Московського царства. 1894 р. закінчив Роменське реальне училище, а 1903 р. – Харківський технологічний інститут за фахом інженера-технолога. Під час навчання у Харкові був активним учаснтком українського національного руху. 1900 р. був одним із засновників Революційної Української Партії (РУП).

1903 р. як інженер-офіцер влаштувався служити в Севастополі на ескадровий панцерник «Князь Потьомкін-Таврічєскій» Чорноморського флоту. Єдиний з офіцерів долучився до повстання на ньому матросів 1905 р. і змушений був виїхати за межі Московського царства. В еміграції жив у Румунії, Австро-Угорщині (Прага) і Франції (Париж).

Після Лютневої революції 1917 року повернувся в Україну й долучився до роботи у Центральній Раді. Очолив департамент морської освіти в Морському міністерстві УНР, створеному у грудні 1917 р. Виїхав на Чорноморський флот. Завдяки його зусиллям, за короткий час понад 20 кораблів підняли прапори УНР. Проте німецька окупація Криму і захоплення Німцями тієї частини Чорноморського флоту, що залишилась в Севастополі, зупинила процес організації українських військово-морських сил.

Згодом Олександр Коваленко був на дипломатичній службі УНР,а від 1922 р. керував кафедрою й інженерним факультетом в Українській господарській академії в Подєбрадах у Чехії. Викладав аналітичну геометрію, математику й опір матеріалів. Після закриття 1935 р. академії викладав математику в університетах багатьох європейських столиць. Його праця «Практичнагеометрія» зробила переворот у цій галузі. Науковим світом були високо оцінені й інші його монографії з математики та механіки.

1939 р. видав книгу своїх спогадів «З минулого».

Помер і похований в Женеві (Швейцарія).

КОЗЬМА Олександр Іванович (12.12.1871 – ?). Український воєначальник. Військовий інженер. Генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився на хуторі Очеретяний поблизу Братолюбівки (тепер Долинськогор-ну Кіровоградської обл.) в родині відставного офіцера у межах тодішнього Московського царства. Закінчив Псковський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1892 р.), офіцерський клас Військово-електротехнічної школи.

Служив у війську Московського царства. Як командир саперної роти брав участь у Московсько-японській війні 1904-1905 років. 1914 р. отримав звання полковника. Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років на Північному фронті.

У грудні 1917 р. вступив до Армії УНР на посаду начальника відділу зв’язку Генерального військового секретаріату УНР. Брав участь у Київській обороні 1918 року уході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918року його було призначено начальником зв’язку Окремого Запорозького загону Армії УНР. Після визволення Києва від військ комуно-московських загарбників внаслідок Київського наступу 1918року і розгортанні загону на бригаду був 15 березня 1918 р. призначений командиром Запорозького інженерного полку. Брав участь у Харківському поході 1918 року та Донецькому поході 1918 року Армії УНР.

Після Гетьманського перевороту 1918 року був 28 травня 1918 р. призначений головним інженером Запорозького корпусу Армії Української Держави, 10 серпня – тимчасовим виконувачем обов’язків командувача Запорозького корпусу, 5 вересня – головним інженером Запорозької дивізії, до якої було скорочено Запорозький корпус.

Після Протигетьманського повстання 1918 року обійняв 16 грудня 1918 р. посаду інспектора технічних справ Лівобережного фронту Армії УНР. Після розгрому фронту у ході Україно-московської війни 1918-1921 років перейшов 20 січня 1919 р. до резерву старшин Армії УНР.

12 травня 1919 року був призначений інспектором технічних справ Запорозької групи Армії УНР, А 1 жовтня 1919 р. – інспектором технічних справ Групи Січових Стрільців. Брав участь у всіх битвах Армії УНР 1919 р. У листопаді 1919 р. потрапив до польського полону і був інтернований у Ланцуті в Польщі.

1 серпня 1920 р. був призначений штаб-старшиною для доручень інспектора Технічних військ Армії УНР, а 28 серпня – помічником інспектора Технічних військ Армії УНР.

Від 1921 р. жив в еміграції в Калішу (Польща), де в Українській гімназії викладав фізику й математику. Подальша його доля лишається невідомою.

КОНОВАЛЕЦЬ Євген Михайлович (14.06.1891 – 23.05.1938). Видатний український державний, політичний та військовий діяч. Полковник Армії УНР.

Народився у селі Зашків (тепер Жовківського р-ну Львівської обл.) у межах тодішнього Австро-Угорського цісарства. 1909 р. закінчив Академічну гімназію у Львові і вступив на правничий факультет Львівського університету. Був активним учасником українського студентського руху. На початку Першої Світової війни 1914-1918 років був закликаний до війська Австро-Угорського цісарства. У червні 1915 р. під час боїв проти московського війська на горі Маківці потрапив до московського полону і перебував у концтаборах Чорний Яр і Дубівка під Царіциним (тепер Волгоград у Московщині).

У вересні 1917 р. втік з табору, прибув до Києва і у жовтні-листопаді був співорганізатором Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців у військах Української Народної Республіки (УНР). У січні 1918 р. став командиром цього куреня. Під час Україно-московської війни 1917-1918 років взяв участь у Київській обороні 1918 року та Київському наступі 1918 року. Курінь Січових Стрільців було перетворено на полк, але після Гетьманського перевороту 1918 року його було розформовано.

Згодом Євген Коновалець домігся від Гетьмана Павла Скоропадського згоди на створення Окремого Загону Січових Стрільців у Білій Церкві, і цей загін прилучився до Протигетьманського повстання 1918 року, внаслідок якого було відновлено Українську Народну Республіку. Протягом 1918-1919 рр. Євген Коновалець послідовно очолював Дивізію, Корпус та Групу Січових Стрільців та взяв участь у всіх головних битвах Україно-московської війни 1918-1921 років того періоду. У грудні 1919 р. формування Січових Стрільців самоскасувалися і Євген Коновалець 1920 р. виїхав до Чехо-Словаччини.

У липні 1920 р. він став співзасновником і першим головою Української Військової Організації (УВО). Виступав проти Листопадового рейду 1921 року, вважаючи його безперспективним. У лютому 1929 року на Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН), першим головою Проводу якої став Євген Коновалець.

Євгена Коновальця було вбито працівником зовнішньої розвідки СССР Павлом Судоплатовим у Роттердамі (Нідерланди), де й поховано.

КОРЖ Іван (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Сотник Армії УНР.

1917-1919 рр. був ад’ютантом Петра Болбочана. У січні 1921 р. у Польщі виклопотав в уряді УНР для дружини Петра Болбочана Марії довідку про смерть її чоловіка.

Подальша доля Івана Коржа лишається невідомою.

КУСТОВСЬКИЙ Всеволод Петрович (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Підполковник Армії УНР.

Служив у московському війську. Мав звання капітана.

Згодом вступив до Армії УНР. Під час Україно-московської війни 1917-1918 років взяв участь у Київській обороні 1918 року. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений помічником командира 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Це значить, що він мав брати участь у Житомирському бою 1918року. Особливо відзначився у Бердичівських боях 1918 року. Невдовзі взяв участь у Київському наступі 1918 року. При розгортанні 2-го Запорозького куреня на 2-й Запорозький піший полк ім. УНР (2-й Республіканський піший полк) був призначений помічником командира полку. Взяв участь у Харківському поході 1918 року Армії УНР.

У грудні 1919 р. числився як інтернований польською владою у Луцьку. У травні 1920 р. повернувся до служби до Армії УНР і був призначений командиром 16-го запасного куреня 6-ї запасної бригади. 13 вересня 1920 р. був приділений до штабу 1-ї Кулеметної дивізії. 28 лютого 1922 р. був переведений з 5-ї Херсонської дивізії до 1-ї Запорозької.

Подальша доля Всеволода Кустовського лишається невідомою.

КУЧАБСЬКИЙ Василь Васильович (4.11.1895 – 28.06.1971). Український військовослужбовець, громадсько-політичний діяч, науковець і публіцист. Сотник Армії УНР.

Народився в селі Волиця (тепер у складі м. Пустомити Львівської обл.) у межах тодішнього Австро-Угорського цісарства. Закінчив 1913 р. в Українську академічну гімназію у Львові. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. 1911 р. вступив до «Пласту», 1913 р. став активним учасником січово-стрілецького руху в Галичині, а згодом - одним з провідників «Мазепинського курсу мілітарного».

Напочатку Першої Світової війни 1914-1918 років вступив до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Був командиром чоти і сотні. Взяв участь у боях з московськими військами. 21 вересня 1916 р. потрапив до московського полону і був вивезений до табору для військовополонених біля Царіцина (тепер це Волгоград).

На початку січня 1918 р. у складі групи старшин втік з табору й пробрався до Києва, де вступив до Куреня Січових Стрільців. У ньому спочатку очолював запасну сотню. Під час Україно-московської війни 1917-1918 років взяв участь у Київській обороні 1918 року і Київському наступі 1918 року.

Після Гетьманського перевороту 1918 року Курінь Січових Стрільців було розформовано, але їм вдалося сформувати 3-й Стрілецький курінь у 2-му Запорозькому полку Запорозької дивізії, яка стояла на кордоні з Московщиною.

У складі Окремого загону Січових Стрільців, що стояв у Білій Церкві (тепер Київської обл.) прилучився до Протигетьманського повстання 1918року, внаслідок якого було відновлено Українську Народну Республіку. В ході цього повстання загін розгорнувся на дивізію, в якій Василь Кучабський очолив 1-й полк. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. У лютому 1919 р. перейшов на дипломатичну роботу й перебував в українській місії у Швеції. У червні 1919 р. повернувся до військової служби й був командиром і помічником командира Коша Січових Стрільців (запасної частини) Армії УНР. У грудні 1919 р. потрапив до польського полону й був інтернований у Луцьку.

Навесні 1920 р. виїхав до Чехо-Словаччини. 1921 р. повернувся до Львова і навчався на юридичному відділі Українського університету. У грудні 1922 р. разом з Євгеном Коновальцем виїхав до Німеччини. Тут продовжив навчання, вступивши на філософський факультет (відділення історії та державознавства) Берлінського університету.

1926 р. здобув ступінь доктора філософії, а з 1934 по 1939 викладав історію та літературу в гімназії м. Кіль у Німеччині. 1938 р. став дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. На еміграції присвятив себе науково-публіцистичній діяльності: був активним співробітником Українського Наукового Інституту в Берліні, багато друкувався в українських виданнях: «Літопис Червоної Калини», «Дзвони», «Мета», «Політика», «Записки Українського Наукового Товариства в Берліні», «Літопис політики, письменства і мистецтва» та інших. Видав декілька своїх праць з історії Української Національної Революції 1917-1921 років.

У роки німецької окупації Польщі був директором бібліотеки у Любліні. У 1945 р., після вступу московських військ на територію Польщі, він зник безвісти. Як з’ясувалося 2007 р., родина Кучабських протягом усього повоєнного періоду мешкала у м. Бланкенбургу в Німецькій Демократичній Республіці, що перебувала під московською окупацією.

Помер і похований у Бланкенбургу.

ЛІНЕВСЬКИЙ Олексій (роки народження і смерті невідомі). Український воєначальник.

До 1917 р. служив у московському війську і мав молодше офіцерське звання.

На початку 1918 р. вступив на службу до Армії УНР. Після Гетьманського перевороту 1918 року був командиром сотні і 3-го куреня 3-го Гайдамацького пішого полку Армії Української Держави, а після Протигетьманського повстання 1918 року – Армії УНР.

Брав участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. 6.05.1919 став помічником командувача Запорозького корпусу, а 10.06.1919 – начальником 6-ї Запорозької дивізії. У листопаді 1919 р. захворів на тиф. Перебуваючи під час хвороби у загоні Омеляна Волоха, опинився 11.02.1920 разом із ним у складі комуно-московських військ.

Подальша доля Олексія Ліневського лишається невідомою.

ЛОЩЕНКО Семен Матвійович (1893 – після 1945). Український військовослужбовець. Підполковник Армії УНР.

Народився в с. Іванівка (тепер Антрацитівського р-ну Луганської обл.) у межах тодішнього Московського царства.

Сужив у московському війську, але після Лютневої революції 1917 року його ім’я як підпоручника було вже присутнє у списку перших старшин 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького при його проголошенні 1 травня 1917 р. Був у ньому командиром сотні.

Під час Україно-московської війни 1917-1918 років брав участь у Київській обороні 1918 року і, зокрема, у боях на станціях Доч і Крути, де він був з організованоюним «гарматною платформою». Після відступу українських військ з Києва під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром пів-батареї 1-ї батареї Запорозького гарматного куреня Окремого Запорозького загону, а після його розгортання на бригаду від 15 березня 1918 р. – 1-го Запорозького легкого гарматного полку. Брав участь у Київському наступі 1918 року. Харківському поході 1918 року, Кримському поході 1918 року. Особливо відзначився у Сиваському бою 1918 року.

Станом на 16 серпня 1919 р. був вже командиром 7-ї Запорозької гарматної бригади Армії УНР. Брав участь в Україно-московській війні 1918-1921 років і, зокрема, у Зимовому поході 1919-1920 років в якості командира 2-го Запорозького кінного полку. 1920-1921 рр. був командиром 1-ї Запорозької гарматної бригади 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР.

На інтернуванні перебував у Польщі в Вадовицях, а з липня 1921 р. – у таборі Німецьке Яблонне в Чехії. У 1920-1930-х рр. мешкав у Берліні. 1945 р. перебував в Західній Німеччині в таборах переміщених осіб. Подальша його доля лишається невідомою.

ЛЯХОВИЧ Євген (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

Згадується як сотник 3-го Гайдамацького пішого полку Армії УНР під час Донецького походу 1918 року і, зокрема, Микитівського бою 1918 року в ході Україно-московської війни 1917-1918 років.

МАЛЕЦЬ Віктор (1.10.1894 – 9.07.1969). Український воєначальник. Генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Чугуєві (тепер це місто Харківської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Навчався на медичному факультеті Харківського університету. 1915 р. був закликаний до московського війська, закінчив Олександрівське військове училище (1916 р.) і взяв участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання штабс-капітана.

У грудні 1917 р. вступив на службу до Українського Георгіївського полку ім. Івана Богуна, що стояв у Києві. Взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був зарахований козаком до 3-ї Наливайківської сотні 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону (у березні перетворився на 2-й Запорозький піший полк), після чого взяв участь у Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року, Кримському поході 1918 року. 17.03.1918 очолив 12-ту сотню 3-го Наливайківського куреня 1-го Запорозького пішого полку ім. УНР. Влітку 1918 р. 3-й Наливайківський курінь був об’єднаний з 4-м Богунівським куренем у 4-й Наливайківсько-Богунський курінь.

Брав участь Україно-московській війні 1918-1921 років. У грудні 1918 р. очолив 1-й курінь 4-го Запорозького пішого полку ім. Івана Богуна, а 22.01.1919 став виконувачем обов’язки командира цього полку. Зрештою командував ним (з перервою на кілька днів у середині березня) до кінця червня 1919 р., аж поки не став командиром 19-го Республіканського пішого полку. Від грудня 1919 р., будучи пораненим, перебував у таборі переміщених осіб у Польщі. У лютому 1920 р. повернувся до Армії УНР і був призначений командиром 48-го куреня 2-й (потім перейменована на 6-ту) Січової дивізії, у червні 1920 р. – командиром Запорозької запасної бригади, у серпні 1920 р. був у розпорядженні штабу 1-ї Запорозької дивізії, а у грудні 1920 р. очолив підстаршинські курси 1-ї Запорозької дивізії.

Після виведення Армії УНР до Польщі, у листопаді 1920 р., жив там до 1923 р. Потім виїхав до Чехо-Словаччини і закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1928 р.). Після цього виїхав до Польщі і закінчив там Вищу військову школу (1936 р.). До 1939 р. служив у польському війську і взяв участь в обороні від німецьких військ Кракова 1939 р.

1941 р. разом з похідними групами ОУН прибув в Україну. 1943 р. вступив до Української дивізії «Галичина». 1949 р. потрапив до Великобританії.

Помер у Лондоні і похований на цвинтарі Ганнерсбері.

МАЦЮК Олександр (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

До 1917 р. служив у московському війську і мав звання штабс-капітана.

Був учасником українського військового руху після Лютневої революції 1917 року. Став ад’ютантом Українського Георгіївського полку ім. Івана Богуна, що стояв у Києві. Потім був призначений командиром Полку ім. Наливайка. Взяв участь у Київській обороні 1918 року уході Україно-московської війни 1917-1918 років. Проте його полк відмовився воювати з комуно-московськими військами і був роззброєний. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром 3-ї Наливайківської сотні 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону (невдовзі перетворився на 2-й Запорозький піший полк) Армії УНР. Невдовзі очолив у Житомирі 2-й Запорозький піший полк. Проте під час Бердичівських боїв 1918 року виявив свою нездатність командувати полком і був відсторонений від посади. На якийсь час перейшов на роботу до партії соціалістів-самостійників. Після Протигетьманського повстання 1918 року став у грудні ад’ютантом коменданта Києва. Навесні 1919 р. був при штабі Північної групи Армії УНР і став одним з учасників Заколоту Володимира Оскілка 1919 року. Після його провалу виїхав до Польщі.

Подальша доля Олександра Мацюка лишається невідомою.

МІСНИКОВ Микола (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

До 1917 р. служив у московському військово-морському флоті і мав звання капітана 2-го рангу. 19 квітня 1918 року наказом Військового Міністра Олександра Жуківського був призначений начальником оборони узбережжя Криму та комендантом фортеці у Севастополі, перебуваючи при цьому при Кримській групі Армії УНР під час її Кримського походу 1918 року. Проте здійснити цей наказ не вдалося через вимушене виведення українських військ із Криму.

Подальша доля Миколи Місникова лишається невідомою.

МОНКЕВИЧ Борис Григорович (25.03.1896 – 7.02.1971). Український військовослужбовець. Сотник Армії УНР.

Народився у Кам’янці-Подільському (тепер це місто Хмельницької обл.) у межах тодішнього Московського царства. До 1917 р. служив у московському війську.

Після Лютневої революції 1917 року взяв участь в українському військовому русі. Був хорунжим 1-го Гайдамацького куреня в Одесі. З січня 1918 р. служив у Полку ім. Петра Сагайдачного військ УНР у Києві. Взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був зарахований до 1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Взяв участь у Київському наступі 1918року і Харківському поході 1918 року.

1.04.1918 разом із старшинами 2-го Богданівського куреня був зарахований до новоствореного 3-го Богданівського пішого полку, став його ад’ютантом і пробув ним до кінця 1919 р. У листопаді 1918 р. полк став називатися 4-м Запорозьким пішим полком імені Богдана Хмельницького, а у травні 1919 р. – 18-м пішим полком ім. Богдана Хмельницького. У листопаді 1920 р., коли Армія УНР вийшла до Польщі, Борис Монкевич був ад’ютантом начальника її 1-ї Кулеметної дивізії.

Жив спочатку у Варшаві, а 1944 р. виїхав із Польщі і, зрештою, опинився у Канаді.

Помер та похований у Монреалі (Канада).

НАТЇЇВ Олександр (1873 – 15.06.1919). Український військовий діяч і воєначальник. Генеральний хорунжий Армії Української Держави (1918 р.).

Аджарець за походженням. Закінчив Костянтинівське артилерійське училище (Петербург, 1894 р.) і Михайлівську артилерійську академію. Служив у московському війську. Отримав звання полковника.

З листопада 1917 р. був інспектором артилерії 2-го Січового Запорозького корпусу військ УНР, а від лютого 1918 р. - Окремого Запорозького загону Армії УНР. 3.03.1918 призначений командиром Окремої Запорозької бригади Армії УНР, розгорнутої невдовзі в Окрему Запорозьку дивізію. Керував ними під час Харківського походу 1918 року, Донецького походу 1918 року та Кримського походу 1918 року Україно-московської війни 1917-1918 років. У жовтні 1918 р. відмовився від посади начальника дивізії.

Після Протигетьманського повстання 1918 року виїхав на Північний Кавказ і вступив до біло-московської армії Антона Денікіна. Виїхав до Батумі для формування військ і був там вбитий на вулиці за нез’ясованих обставин.

НЕСТРОЇВ (ім’я, роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

До 1917 р. служив у кавалерії московського війська. Мав звання ротмістра.

Був поміщиком з Полтавщини, у березні 1918 р. очолив у Києві 1-шу сотню Запорозького кінного полку ім. Костя Гордієнка Армії УНР. На чолі сотні взяв участь у Харківського походу 1918 року Армії УНР і, зокрема, у визволення Лубен, Полтави, Солоницьких боях 1918 року, Решетилівських боях 1918 року, Полтавських боях 1918 року.

Подальша його доля лишається невідомою.

ОВЧАРЕНКО Леонтій (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

До 1917 р. служив у московському війську і мав звання поручика.

У січні 1918 р. вступив до Гайдамацького коша Слобідської України Армії УНР і був там призначений командиром панцерного загону. У березні 1918 р. став у Києві командиром Запорозької автопанцерної колони Окремої Запорозької бригади Армії УНР, розгрнутої невдовзі на дивізію. Взяв участь у Харківському поході 1918 року і Донецькому поході 1918 року, що відбулися під час Україно-московської війни 1917-1918 років.

Після Гетьманського перевороту 1918 року служив значковим 4-го Сірожупанного полку Армії Української Держави.

Взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року і став командиром3-го Сірожупанного полку (20.01.1919-13.04.1919) Армії УНР, що брав участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. Востаннє згадується 16.08.1919 як командир панцерного потягу «Правобережний».

Подальша його доля лишається невідомою.

ОДИНЕЦЬ(ім’я, роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

Згадується як сотник гарматників Армії УНР під час Микитівського бою 1918 року уході Україно-московської війни 1917-1918 років.

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Михайло Володимирович (08.12.1878 – 28.05.1952) – генерал-поручик та командувач Армії УНР.

Народився у Баку, в родині військового. Батько походив із дворян Бессарабської губернії. Родом з Тифліської губернії, генерал-лейтенант російської армії. До 26.08.1912 р. мав прізвище «Павленко», згодом – Омелянович-Павленко (у російському написанні «Амельянович-Павленко», трапляється також написання «Емельянович-Павленко»). Закінчив Сибірський кадетський корпус (1898), 1-ше військове Павлівське училище (1900), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку (Варшава). Після початку Російсько-японської війни пішов добровольцем на фронт, де у складі 58-го піхотного Модлинського полку брав участь у боях під Мукденом, Ляояном та ін. З 08.01.1905 р. очолював охотницьку пішу команду цього полку. 19.10.1905 р., після закінчення війни, повернувся до лейб-гвардії Волинського полку. 26.08.1912 р. одержав звання капітана гвардії. 03.06.1914 р. закінчив Офіцерську стрілецьку школу. На чолі 6-ї роти лейб-гвардії Волинського полку вирушив на Першу світову війну. Відзначився у нічному бою 1–2 листопада 1914 р., де був важко поранений у праве плече (відтоді права рука була недієздатна). У 1915–1916 рр. – комендант штабу 2-го Гвардійського корпусу. З 30.07.1915 р. – полковник гвардії. 04.03.1916 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за бій 1–2 листопада 1914 р. У липні 1916 р. захворів на тиф, був визнаний непридатним до фронтової служби. З вересня 1916 р. – спостерігач за всіма унтер-офіцерськими командами Петроградської залоги. З листопада 1916 р. – начальник 2-ї Одеської школи прапорщиків. З 20.06.1917 р. – командир лейб-гвардії Гренадерського полку. З серпня 1917 р. – начальник Катеринославської залоги. Останнє звання у російській армії – полковник.

З початку січня 1918 р. – військовий комісар Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. У березні–квітні 1918 р. – член демобілізаційної комісії Румунського фронту. З кінця квітня 1918 р. – начальник 11-ї пішої дивізії, 15.06.1918 р. наказом Військової офіції затверджений у ранзі генерала-хорунжого Армії УНР (згодом – Української Держави) як кавалер ордену Святого Георгія IV ступеня. З 20.11.1918 р. – член Генеральної Козацької Ради при гетьмані П. Скоропадському. З 10.12.1918 р. – командувач Української Галицької армії (до 07.06.1919 р.). З 08.09.1919 р. – командувач Запорізької групи Дієвої армії УНР.З 05.12.1919 р. до 11.07.1921 р. – командувач Армії УНР. З 6.12.1919 до 6.05.1920 керівник Зимового походу. З 10.02.1921 р. – за сумісництвом член Вищої військової ради, військовий міністр УНР. 11.07.1921 р. за розпорядженням голови ради міністрів В. Прокоповича звільнений з посади військового міністра та командувача Армії УНР. 20.10.1921 р. за наполяганнями Радянської Росії був змушений залишити Польщу. З офіційного наказу С. Петлюри був відправлений до Чехо-Словаччини «для ознайомлення з чехословацькою військовою літературою».

На еміграції жив у Чехо-Словаччині та Франції. Помер та похований у Парижі.

ОСТРОГРАДСЬКИЙ Михайло Михайлович (24.09.1862 – 30.10.1923). Український військовий діяч і воєначальник військово-морських сил. Контр-адмірал Військово-морського флоту УНР.

Народився у селі Пашенівка (тепер Козельщинського р-ну Полтавської обл.) у межах тодішнього Московського царства в старовинній козацькій родині, що походила від гетьмана Данила Апостола. Тому в деяких джерелах прізвище адмірала пишеться ще й як Остроградський-Апостол. 1887 р. вступив до Морського корпусу, який закінчив із «Золотим знаком». Потім навчався у Військово-Морській Академії.

Служив у московському військово-морському флоті, аж поки 1912 р. отримав звання капітана 1-го рангу, а 1914 р. був призначений на посаду командира лінкору «Пам’ять Меркурія», на чолі якого до кінця 1916 р. брав участь у боях Першої Світової війни 1914-1918 років. Після хвороби у січні 1917 р. був призначений командиром лінкора «Святий Євстафій», а 6.05.1917 – комендантомСевастопольської фортеці, тобто командиром Севастопольського гарнізону.

Після Лютневої революції 1917 р. активно увійшов в процес українського військового будівництва. Його вважають ініціатором підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту 1917-1918 рр. Він однозначно зайняв чітку і тверду позицію щодо відродження державного флоту України.

Після проголошення Української Народної Республіки в листопаді 1917 р., тодішній командувач Чорноморського флоту контр-адмірал Олександр Немітц за підтримки Михайла Остроградського направив телеграму Генеральному Секретареві військових справ УНР Симону Петлюрі про визнання флотом влади УНР. За ці дії Немітца терміново викликали в Петроград, куди він і вибув 26 грудня, здавши посаду командувача контр-адміралу Михайлу Сабліну.

Після створення у Києві Морського генерального секретаріату Михайло Остроградський почав вимагати прискорення рішення про підпорядкування Чорноморського флоту Україні. Звернувся до Центральної Ради з проханням зарахувати його на службу до українських збройних сил.

При його активній допомозі 22 листопада 1917 р. на підтримку УНР до Києва був направлений український морський полк ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

21 квітня 1918 р. на нараді Центрофлоту Михайло Остроградський твердо заявив, що кораблі і військові частини, які стоять під українськими прапорами, виконувати наказ комуно-московського уряду від 26 березня 1918 р. про перехід флоту до Новоросійська не будуть і підпорядковуються законному уряду незалежної України.

30 квітня 1918 р., після відходу частини флоту, через провокацію московських комуністів, до Новоросійська, призначений командувачем Українським Воєнним Флотом у Севастополі. Зайнявши пост командувача флоту, Михайло Остроградський спільно з контр-адміралами В’ячеславом Клочковським та Сергієм Бурлеєм організували на «Георгії Побідоносці» штаб українського флоту і взялися розбудовувати флот.

Після Гетьманського перевороту 1918 року 21 травня 1918 р. був призначений представником Української Держави у Криму. Вів переговори з командуванням німецьких військ, які зайняли Крим, щодо збереження Українського Чорноморського Флоту. На початку червня 1918 р. Михайлу Петроградському було присвоєне військове звання контр-адмірал.

Принципова позиція Михайла Остроградського у відстоюванні інтересів національного флоту викликала конфлікт з представником німецького командування Генералом Кошем. Остроградський не допустив німецького військово-морського аташе контр-адмірала Гопмана до управління флотом, залишивши йому лише військово-дипломатичні функції, і наказав піднімати німецький прапор лише поряд з українським. Дає телеграму коменданту порту в Керчі з вимогою до демобілізаційної комісії приступити до передачі суден їхнім власникам і забороняє їх плавання під німецькими прапорами. Ці конфлікти спричинили усунення 10 червня 1918 р. Остроградського з посади і своїм представником у Севастополі та Криму Павло Скоропадський призначив контр-адмірала В’ячеслава Клочковського, командира дивізії підводних човнів. 29 липня 1918 р. Михайла Остроградського було звільнено з посади коменданта Севастопольської фортеці і призначено начальником 2-ї бригади лінійних кораблів.

Після Протигетьманського повстання 1918 року і відновлення УНР 25 грудня 1918 р. Морським міністром було призначено Михайла Білинського, а його товаришем (заступником) став Михайло Остроградський. Морське міністерство під їхнім керівництвом було найдієвішим з усіх попередніх міністерств. Проте окупація чорноморського узбережжя України військами країн Антанти перервала процес українського військово-морського будівництва.

1918-1920 рр. Михайло Остроградський жив приватно в Одесі. 17 квітня 1920 р., напередодні нового наступу Армії УНР на визволення України з-під комуно-московської окупації, Головний Отаман Симон Петлюра призначив Михайла Остроградського «Головним начальником Чорноморського флоту та Заступником Військового Міністра по справах Військового та Торговельного Мореплавання». Проте наступ не вдався й Михайло Остроградський виїхав до Бухаресту (Румунія) як голова військово-морської місії УНР.

Помер і похований у Бухаресті.

ОТМАРШТЕЙН Юрій Васильович(1890 – 02.05.1922) – полковник Дієвої армії УНР.

Народився на ст. Роздольна Херсонської губернії. Походив з родини військового, генерала російської армії. Закінчив Пажеський корпус (1910), вийшов корнетом до 8-го гусарського Лубенського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Закінчив 2 курси Військової академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. – старший ад'ютант штабу 8-ї піхотної дивізії, старший ад'ютант штабу Кавказького кінного корпусу. Останнє звання у російській армії – ротмістр.

З 21.04.1918 р. – командир сотні Лубенського кінно-козачого полку (згодом – Сердюцького). 20.11.1918 р. – на чолі 1-го дивізіону Лубенського Сердюцького кінно-козачого полісу перейшов на бік військ Директорії. З 16.12.1918 р. – начальник штабу Осадного корпусу військ Директорії. З 23.02.1919 р. перебував у місячній відпустці. З 23.03.1919 р – військовий аташе УНР у Сербії. Прибув до Белграду, але через неотримання від уряду УНР відповідних документів, що підтверджували б його повноваження, змушений був повернутися. З 01.07.1919 р. – начальник штабу 2-ї (11-ї) дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. 15.12.1919 р. був інтернований польською владою. З 01.04.1920 р. – начальник штабу Української бригади у Чехо-Словаччині. З 29.09.1920 р. – т.в.о. начальника управління навчанням військ Генерального штабу УНР. З червня 1921 р. – начальник Партизансько-Повстанського штабу Юрка Тютюнника. 3 жовтня 1921 р. – начальник штабу Української повстанської армії Ю. Тютюнника; на цій посаді брав участь у Другому Зимовому поході 04-19.11.1921 р.

Підступно вбитий за нез’ясованих обставин поблизу табору інтернованих вояків Дієвої армії УНР у Щепіорно(Польща). Похований у Калішу.

ПАРФЕНІВ В’ячеслав Володимирович (1874-?). Український військовослужбовець. Полковник Армії Української Держави.

1897 р. закінчив артилерійське училище. До 1917 р. служив у московському війську і мав звання полковника.

Час вступу до Армії УНР невідомий, але вже під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром гарматної батареї 1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Під час Україно-московської війни 1917-1918 роківбрав участь у Київському наступі 1918 року. Після розгортання загону на бригаду в Києві у березні 1918 р. очолив її Запорозький легкий гарматний полк. Взяв участь у Харківському поході 1918 року. При розгортанні в Харкові у квітні 1918 р. бригади на дивізію очолив її Запорозький полк і взяв участь у Донецькому поході 1918 року.

Після Гетьманського перевороту 1918 року залишився на попередній посаді в Армії Української Держави. Характеризувався як «блискучий артилерист».

Подальша його доля лишається невідомою.

ПЕЛЕЩУК Василь (роки народження і смерті невідомі). Український воєначальник. Військовий старшина (підполковник) Армії Української Держави.

1914 р. був мобілізований до московського війська з запасу у званні прапорщика і у складі 166-го піхотного Рівненського полку брав участь у боях Першої Світової війни 1914-1918 років. Останнє звання у московському війську – капітан.

Після Лютневої революції 1917 р. вступив на службу до українських військ і став командиром батальйону 1-го Українського запасного полку. З листопада 1917 р. -командир 3-го Сердюцького полку ім. Петра Дорошенка військ щойно проголошеної УНР. Брав участь у Київській обороні 1918 року під час Україно-московської війни1917-1918 років. Після відступу українських військ з Києва під час Гнатівського чину 1918 року був призначений на посаду командира 1 -го Запорозького куреня Окремого Запорізького загону Армії УНР. Проте дуже скоро позбувся її.

Після Гетьманського перевороту 1918 року з серпня 1918 р. був помічником командира зі стройової частини Окремого Чорноморського коша Армії Української Держави, а з кінця жовтня 1918 р. - його командиром. Був підвищений до звання військового старшини.

Підтримав Протигетьманське повстання 1918 року і від грудня 1918 р. до лютого 1919 р. був начальником Чорноморської дивізії Армії УНР. Проте дивізію було розгромлено на початку Україно-московської війни 1918-1921 років.

Подальша його доля лишається невідомою.

ПЕРФЕЦЬКИЙ Леонід (23.02.1901 – 25.10.1977). Український військовослужбовець. Маляр-баталіст. Хорунжий Армії УНР.

Народився у Ладижинці (тепер це село Уманського р-ну Черкаської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Навчався в середній школі в Орлі, в Московському та Казанському університетах. Закінчив Петергофську школу прапорщиків.

Служив в Армії УНР і брав участь у військових діях. Перейшов з Армією УНР на вигнання і вступив до Краківської Академії Мистецтв. 1925р переїхав до Парижа, де студіював у майстерні маляра Андре Льота. 1941 р. був вивезений до Німеччини як аграрний робітник. 1942 р. «Українське Видавництво» забрало митця до Львова як ілюстратора для місячника «Наші Дні»; теж працював як викладач рисунків в Українській мистецькій школі. Під час побуту у Львові проживав при родині свойого стриєчного брата Євгена Перфецького. 1944 р. вступив до Української дивізії «Галичина» як воєнний маляр-кореспондент. 1945 р. опинився в таборі воєнних втікачів у Зальцбурзі (Австрія). 1954 р. прибув до Канади, де на постійно осів у Монреалі. Тут проживав він при Ораторії св. Йосифа аж до останніх років свого життя, коли перенісся до Українського дому для старших.

Помер Леонід Перфецький у Монреалі, де похований на кладовищі Монт Рояль.

ПЕТЛЮРА Симон Васильович (23.05.1879 – 25.05.1926). Видатний український державний, політичний та військовий діяч. Головний Отаман Армії УНР.

Народився у Полтаві у межах тодішнього Московського царства. 1895-1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії і був виключений звідти за неблагонадійність. Від 1900 р. - член Української Революційної Партії (РУП), яка 1905 р. перетворилася на Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію (УСДРП). Від 1906 р. - на журналістській роботі.

Після Лютневої революції 1917 року став членом Української Центральної Ради, з травня 1917 р. - голова Українського Військового Генерального Комітету, а з червня 1917 р. - Генеральний Секретар військових справ. Проводив гнучку політику розбудови збройних сил України за умови постійної загрози з боку багаточисельного московського війська, розташованого на її теренах. У грудні 1917 р. пішов з Генерального Секретаріату, не погоджуючись з комуно-московськими симпатіями його Голови Володимира Винниченка. У січні-лютому 1918 р. створив Гайдамацький кіш Слобідської України і на його чолі взяв участь у придушенні комуно-московського заколоту у Києві, Київській обороні 1918 року та Київському наступі 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. Після Гетьманського перевороту 1918року був ув’язнений у липні 1918 р., але невдовзі звільнений.

Був одним із головних організаторів Протигетьманського повстання 1918 року та відновлення Української Народної Республіки (УНР). Увійшов до складу Директорії УНР, що керувала повстанням. Від листопада 1918 р. - Головний Отаман Армії УНР. У лютому 1919 р. вийшов з УСДРП і став Головою Директорії. Керована ним Армія УНР до грудня 1919 р. програла перший етап Україно-московської війни 1918-1921 років. Симон Петлюра звільнив армію від присяги і виїхав до Польщі у той час, як частина Армії УНР вирушила у Зимовий похід 1919-1920 років тилами окупаційних біло-московського та комуно-московського військ, що воювали поміж собою.

Тим часом Симон Петлюра уклав Варшавський договір 1920 року з урядом Польщі про сумісні військові дії проти комуно-московських окупантів. Розпочалася Польсько-московська війна 1920 року, в якій українські війська разом з польськими 7.05.1920 здобули Київ. Тим часом комуно-московські війська впоралися з біло-московськими військами Антона Денікіна і вивільнені сили перекинули на київській напрямок. До осені 1920 р. другий етап Україно-московської війни 1918-1921 років Армія УНР також програла, була роззброєна і розміщена у Польщі в таборах для переміщених осіб. Укладений між урядами Польщі та Московшини Ризький договір 1921 року унеможливлював продовження війни.

Проте Симон Петлюра зумів переконати польський уряд у необхідності продовження боротьби у розрахунку на загальне повстання українського народу проти комуно-московських окупантів в разі, якщо у підмосковській Україні з’являться українські війська. Для організації походу в Україну було створено ППШ (Партизансько-Повстанчий штаб) та ядро Української Повстанчої Армії на чолі з Юрієм Тютюнником. Але Листопадовий рейд 1921 року зазнав поразки. Народ підмосковської України, заляканий терором окупантів і виснажений ними економічно, не зміг надати належної підтримки армії визволителів, а власних сил у неї було замало. Україно-московську війну 1918-1921 років було програно остаточно.

Симонові Петлюрі 31.12.1923 довелося виїхати з Польщі до Австрії, потім - до Угорщини, Швейцарії, а у жовтні 1924 р. він оселився у Парижі.

Був убитий комуно-московським агентом Шльомою Шварцбардом. Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

ПЕТРІВ (ВЕРНЕР-ПЕТРОВ) Всеволод Миколайович (2.01.1883 – 10.07.1948). Видатний український військовий діяч і воєначальник. Генерал-хорунжий Армії УНР (1920 р.).

Народився у Києві у межах тодішнього Московського царства в родині шведськогопоходження. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Павлівське військове училище (Петербург, 1902 р.), Миколаївську академію Генерального штабу (1910 р.). Служив у московському війську. Брав участьу Першій Світовій війні 1914-1918 років. Мав звання полковника (1917 р.).

Взяв участь в українському військовому русі на Західному фронті. У листопаді 1917 р. організував там з українців Полк імені Костя Гордієнка, привів його до Києва і взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918років. Під час Гнатівського чину 1918року був призначений командиром 3-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Взяв участь у Київському наступі 1918 року. 17.03.1918 його курінь був розгорнутий у Запорозький кінний полк ім. Костя Гордієнка Окремої Запорозької дивізії. На його чолі Всеволод Петрів взяв участь у Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року.

Після Гетьманського перевороту 1918 року був у липні-серпні 1918 р. начальником 12-ї пішої дивізії Армії Української Держави, що стояла у Лубнах. Потім працював у системі військової освіти.

Після Протигетьманського повстання 1918 року у грудні 1918 р. став начальником Житомирської юнацької школи. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1917-1921 років. У червні 1920 р. став командувачем Волинської групи Армії УНР, у липні 1919 р. – Військовим Міністром УНР, у листопаді 1919 р. - товаришем Військового Міністра УНР, у травні 1920 р. – інспектором піхоти Армії УНР, у березні 1921 р. – 1-м генерал-квартирмейстером Генерального штабу УНР, а у серпні 1921 р. – начальником Генерального штабу УНР.

У червні 1922 р. звільнився у запас і виїхав із Польщі до Чехо-Словаччини. Після проголошення Українського Уряду Ярослава Стецька у Львові 30.06.1941 увійшов до його складу як Військовий Міністр. Був одним із радників Командувача Української Національної Армії (УНА) Петра Шандрука.

Помер у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі в Німеччині.

ПЛУЖНИК Григорій (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Поручник Армії УНР.

23.03.1918 у Полтаві разом із Петром Дяченком вступив до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку ім. УНР. Брав участь у Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року Армії УНР під час Україно-московської війни 1917-1918 років.

Під час Харківської оборони 1918 року в ході Україно-московської війни 1918-1921 років був молодшим старшиною (у званні хорунжого) 2-го дивізіону Кінного полку 2-ї Республіканської дивізії. У травні 1919 р. згадується вже як командир пластунської сотні (у званні хорунжого) Кінного полку Чорних Запорожців. У вересні 1920 р. пластунська сотня була розгорнута у пластунський курінь на чолі з Григорієм Плужником. Відзначився у Багринівецькому бою 1920 року.

Подальша доля Григорія Плужника лишається невідомою.

ПРІСОВСЬКИЙ Костянтин Адамович (1878 – 15.02.1966). Український та московський військовий діяч і воєначальник. Генеральний хорунжий Армії Української Держави (1918 р.).

Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1901 р.). Служив у московському війську. Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання генерал-майора (1917 р.).

У лютому 1918 р. сформував офіцерський загін, на чолі якого на боці УНР взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром Окремого Запорозького загону Армії УНР, який невдовзі був розгорнутий на Окрему Запорозьку бригаду, що взяла участь у Київському наступі 1918 року. Після визволення Києва від комуно-московських військ був призначений Київським губернським комендантом.

Після Гетьманського перевороту 1918року залишився на цій посаді. Під час Протигетьманського повстання 1918року залишився на боці гетьмана Павла Скоропадського.

1917-1920 рр. служив у біло-московських військах Антона Денікіна та Петра Вранґєля.

Згодом виїхав до Франції. Помер і похований у місті Мужен.

РИМСЬКИЙ-КОРСАКОВ Володимир (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Значковий Армії Української Держави (1918 р.).

До 1917 р. служив у кінноті московського війська.

На початку квітня 1918 р. у Полтаві вступив на службу до Армії УНР і був призначений командиром кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку ім. УНР. На його чолі взяв участь у Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років.

У ході Протигетьманського повстання 1918 року у листопаді його кінна сотня розгорнулася на кінний дивізіон 1-го Республіканського пішого полку ім. Петра Болбочана, а у грудні 1918 р. - на Кінний полк 2-ї Республіканської дивізії. На початку Україно-московської війни 1918-1921 років у січні 1919 р. захворів на тиф. Після одужання до Армії УНР не повернувся і вступив на службу до біло-московських військ Антона Денікіна.

Подальша доля Володимира Римського-Корсакова лишається невідомою.

САБЛІН Михайло Павлович (17.06.1869 – 17.10.1920). Московський і український військовий діяч і воєначальник. Віце-адмірал.

Народився в Севастополі у межах тодішнього Московського царства в родині адмірала. 1890 р. закінчив Морський корпус.

Служив мічманом на Чорноморському флоті Московського царства. Брав участь у військових діях проти Китаю в 1900-1901 рр. та у Московсько-японській війні 1904-1905 років. Далі знову служив на Чорноморському флоті і 1915 р. отримав звання контр-адмірала. Брав участь у боях Першої Світової війни 1914-1918 років.

Після Листопадового перевороту 1918 року і встановлення комуно-московської диктатури в Севастополі співпрацював з нею і 25 грудня 1917 р. був комуно-московським урядом затверджений на посаді начальника штабу Чорноморського флоту. Тим часом тривала Україно-московська війна 1917-1918 років, в якій у лютому 1918 р. наступив перелом на користь УНР. 22 березня 1918 р. Михайла Сабліна було призначено командувачем Чорноморським флотом УНР.

Сприяв українізації Чорноморського флоту. 22 квітня 1918 р., з наближенням до Севастополя військ Армії УНР під час її Кримського походу 1918 року,наказом по флоту оголосив: «...всі судна, портове майно, які знаходяться у портах Криму, є власністю Української Народної Республіки. А тому наказую скрізь, де треба, підняти українські прапори». Проте українські війська до Севастополя так і не дійшли через заборону німецького командування, що посилалося на умови Берестейського договору 1918 року. Тому під впливом агітації агентів московської комуни, не бажаючи, щоб флот потрапив до Німців, частину кораблів вийшла до Новоросійська.

Отримавши накази від Леніна про потоплення тієї частини флоту, що залишилася в Севастополі (від 9 і 13 червня 1918 р.), відмовився їх виконувати. Щоб врятувати кораблі, відправився до Москви, де був арештований і ув’язнений. За допомогою моряків йому вдалося втекти та переправитись до Великобританії. Звідти він повернувся до Криму.

Після Гетьманського перевороту 1918 року вступив на службу до військово-морського флоту Української Держави. Брав участь у його розбудові. У серпні 1918 р. був призначений начальником Військово-морської бази Севастополя, згодом – начальником (командувачем) портів Чорноморського басейну.

Після Протигетьманського повстання 1918 року південь України окуповували війська країн Антанти, які захопили й кораблі Чорноморського флоту. У квітні 1919 р., у зв’язку з відходом французької ескадри з Севастополя, Михайло Саблін домігся від союзників передачі кількох кораблів Чорноморського флоту біло-московським військам Антона Денікіна (крейсер «Кагул», підводний човен «Тюлень» і ін.)

З червня 1919 р. перебував у Морському управлінні штабу Антона Денікіна. Був ним підвищений у віце-адмірали. За його наполяганням, Антанта погодилася передати відведені до Стамбула найкращі кораблі Чорноморського флоту.

З лютого 1920 р. Михайло Саблін був командувачем Чорноморського флоту при Петрові Врангелю, а від 19 квітня – ще й начальником Морського управління. У вересні 1920 р. тяжко захворів і був тимчасово замінений Міхаілом Кедровим. Помер в Ялті. Похований в Севастополі.

САВІНСЬКИЙ (САВИЦЬКИЙ?) (ім’я невідоме, ?–18.02.1918). Український військовослужбовець. До 1917 р. служив у московському війську і отримав звання капітана.

Згодом вступив до військ УНР. Будучи командиром батареї Окремого Запорозького загону і прикриваючи відступ його підрозділів під час Бердичівських боїв 1918 року, потрапив до комуно-московського полону.

Був по звірячому закатований. Похований згодом на Аскольдовій могилі у Києві. Наказом Військового Міністра УНР Олександра Жуківського ім’я Савінського було присвоєне 1-й Запорозькій батареї Окремої Запорозької бригади.

САЛЬСЬКИЙ Володимир Петрович (04.07.1885 – 04(05).10.1940) – генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у м. Острог Волинської губернії. Походив з дворян Волинської губернії. Витримав іспит за 6 класів при Острозькій гімназії, закінчив Віленське піхотне юнкерське училище (1906), вийшов підпоручиком до 126-го піхотного Рильського полку (Острог). Незабаром перевівся до 132-го піхотного Бессарабського полку (Київ). Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912), був першим у випуску, нагороджений малою срібною медаллю з занесенням на мармурову дошку академії. З 18.07.1914 р. – старший ад'ютант штабу 70-ї піхотної дивізії. З 10.09.1915 р. – капітан. З 27.05.1916 р. – в. о. помічника старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 12-ї армії. З 24.02.1917 р. – старший ад'ютант оперативного від ділу генерал-квартирмейстерства штабу 12-ї армії. З 02.04.1917 р. – підполковник. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю (01.06.1915), всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, французьким орденом Почесного Легіону.

З листопада 1917 р. – на українській службі: начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. В кінці 1917 р. – начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережній Україні полковника Ю. Капкана У січні 1918 р. – начальник штабу отамана Ковенка. З 10.03.1918 р. – у комісії з формування української армії. З 22.06.1918 р. – 1-й помічник начальника відділу піших шкіл Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави. З кінця січня 1919 р. – начальник Головної шкільної управи Військового міністерства УНР.

З кінця травня 1919 р. – командувач Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 26.09.1919 р. – командувач Дієвої армії УНР. З 05.11.1919 р. – військовий міністр УНР. З 05.10.1920 р. – генерал-хорунжий. З 10.02.1921 р. – член Вищої військової ради УНР.

З 1924 р. до дня смерті – Військовий міністр уряду УНР в екзилі. Помер та похований у Варшаві, на цвинтарі Воля.

В Армії УНР також служив рідний брат В. Сальського – хорунжий Олександр Сальський (поручик – посмертно), який брав участь у Другому Зимовому поході, потрапив до полону та був розстріляний під Базаром.

Син В. Сальського Юрій (1915 р. н.) закінчив польську льотну школу у Дембліні (1939). У 1939–1945 рр. як льотчик польських ВПС брав участь у боях проти німців у Польщі, Франції, Великобританії.

З 1951 р. жив у Канаді. У 1953–1980 рр. – радник з військово-повітряних та військово-космічних питань Військового міністерства Канади. Автор численних праць з теорії та практики військової авіації, балістики, космічних операцій.

САМІЙЛЕНКО Степан Сергійович (15.121896 – ?). Український військовослужбовець. Підполковник Армії УНР.

Народився у м. Прилуки (тепер Чернігівської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Служив у московському війську, в якому отримав звання підпоручика.

Восени 1917 р. вступив на службу до українських військ, підпорядкованих Центральній Раді, і став старшиною 1-го Українського панцерного дивізіону, командиром автопанцерника «Гайдамака». Взяв участь у Київській обороні 1918 року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. Після виведення українських військ з Києва під час Гнатівського чину 1918 року з залишками дивізіону (67 козаків при 9 кулеметах «Максим» та 5 легких кулеметах) влився до 1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Взяв участь у Київському наступі 1918 року.

Після визволення Києва і при розгортанні 1-го Запорозького куреня на 1-й Запорозький полк ім. Петра Дорошенка був 12 березня 1918 р. призначений командиром його кулеметної сотні. З нею взяв участь у Харківському поході 1918 року. У квітні 1918 р. призначений командиром кулеметної сотні 4-го Запорозького полку ім. Богдана Хмельницького, з яким взяв участь у Донецькому поході 1918 року. Згодом кулеметну сотню розгорнуто на кулеметний курінь, командиром якого було також його призначено. Перебував на цій посаді ще 1919 р. під час Україно-московської війни 1918-1921 років.

У січні 1920 р., під час Зимового походу 1919-1920 років Армії УНР, разом з іншими старшинами-«богданівцями» був заарештований гайдамаками отамана Омеляна Волоха. Втік з-під арешту і приєднався до Кінного полку Чорних Запорожців, у складі якого продовжив участь у поході. 1920-1923 рр. був командиром кулеметної сотні Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР.

У 1920-1930-хрр. жив на еміграції у Польщі, а від 1950 р. – у ЗДА. 1958 р. видав там книгу спогадів «Дні слави».

Подальша доля Степана Самійленка лишається невідомою.

СИСУН(ім’я, роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Хорунжий Армії УНР.

Під час розгортання чоти кінної розвідки 2-го Запорозького куреня на кінну сотню 2-го Запорозького пішого полку у лютому 1918 р. хорунжий Сисун очолив її 3-тю чоту.

Подальша доля Сисуна лишається невідомою.

СІКЕВИЧ Володимир Васильович (23.08.1870 – 27.07.1952). Український воєначальник і письменник. Генерал-хорунжий Армії УНР.

Народився у Києві у межах тодішнього Московського царства. Закінчив 3-тю Київську гімназію. 1888 р. вступив на службу до московського війська. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1892 р.). Брав участь у Першій Світовій війні 1914-1918років. Отримав звання полковника (1916 р.).

У листопаді 1917 – березні 1918 рр. очолював 2-й Український запасний полк військ та Армії УНР, утворений ним українізацією московського 6-го запасного піхотного полку. У квітні-червні 1918 р. був командиром 3-го Гайдамацького пішого полку Окремої Запорозької дивізії Армії УНР і Української Держави та за сумісництвом (у квітні 1918 р.) командувачем Слов’янської групи Армії УНР, яка у ході Україно-московської війни 1917-1918 років звільнила Донбас від комуно-московських військ (Донецький похід 1918року).

Після Гетьманського перевороту 1918 року у липні був призначений на посаду командира 31-го пішого (восени перейменований на 23-й) Черкаського полку Армії Української Держави.

Після перемоги Протигетьманського повстання 1918 року повернувся на службу УНР і був на військово-дипломатичній роботі у Відні та Будапешті.

1924 р. виїхав до Канади і оселився у Торонто.

Помер і похований у Торонто.

СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович (3.05.1873 – 26.04.1945). Український та московський військовий і державний діяч та воєначальник. Гетьман Української Держави.

Народився у Вісбадені (Німеччина). Закінчив Пажеський Його Імператорської Величності корпус (Петербург, 1899 р.). Служив у московському війську. Брав участь у Московсько-японській війні 1904-1905 років тау Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання генерал-лейтенанта (1916 р.).

У липні 1917 р., за наказом Головнокомандувача московських військ Лавра Корнілова, провів українізацію 34-го армійського корпусу, яким командував. Корпус було перейменовано на 1-й Український корпус, і його українізація, що проводилася у Межибожі (тепер це містечко Летичівського р-ну Хмельницької обл.), завершилася 1.10.1917. На з’їзді Вільного Козацтва у Чигирині (тепер це місто Черкаської обл.) був обраний 3.10.1917 Головним Отаманом Вільного Козацтва.

На чолі свого корпусу взяв участь на боці УНР у початкових боях Україно-московської війни 1917-1918 років. 6.01.1918 відмовився від командування корпусом.

Згодом, спираючись на союзні німецькі війська і на великих землевласників, провів Гетьманський переворот 1918 року, скасував Українську Народну Республіку і проголосив створення Української Держави, яку очолив сам. Його посада, як глави держави, називалася Гетьман. Проте його соціальна і національна політика не відповідала прагненням широких народних верств. В Україні почалися стихійні повстання проти гетьманського режиму, для придушення яких застосовувалися сили німецьких військ. Зрештою, проголошення ним федерації з майбутньою «демократичною» Московщиною підштовхнуло спалахПротигетьманського повстання 1918 року. Павло Скоропадський змушений був 14.12.1918 зректися гетьманства і виїхати до Німеччини. УНР було відновлено.

Загинув під час авіаційного бомбардування у монастирі Метенн у Німеччині. Похований у родинному склепі у місті Оберсдорф.

СМОВСЬКИЙ Костянтин Овдійович (2.05.1892 – 8.03.1960). Український військовослужбовець. Генерал-хорунжий Армії УНР.

До 1917 р. служив в артилерійських частинах московського війська. Мав підстаршинське звання.

Після Лютневої революції 1917 року взяв участь в українському військовому русі. У листопаді 1917 р. вступив до військ УНР і був на викладацькій роботі. У січні 1918 р. очолив важку гарматну батарею у Гайдамацькому коші Слобідської України і взяв участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. 25.03.1918 став помічником Острозького повітового коменданта, а 5.10.1918 - командиром 1-ї гарматної батареї Окремого Чорноморського коша Армії Української Держави, що стояв у Бердичеві (тепер Житомирської обл.).

Приєднався до Протигетьманського повстання 1918року і був призначений командиром 1-го гарматного полку Окремого Чорноморського коша Армії УНР. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. Згодом Костянтин Смовський перейшов на службу до кінноти і послідовно обіймав посади командира 29-го кінного Звягельського полку (від 24.04.1919), Окремого кінного дивізіону Волинської групи (від початку червня 1919 р.), 1-го кінного полку ім. Максима Залязняка (від 1.07.1919) та 2-го кінного полку ім. Максима Залязняка (від 31.07.1919), помічника командира 2-го кінного полку ім. Максима Залязняка (від 20.08.1919) та 2-го кінного Переяславського полку (від середини вересня 1919 р.).

У грудні 1919 р. виїхав до Польщі і перебував у таборах переміщених осіб. Згодом повернувся до Армії УНР і 23.07.1920 був призначений командиром 2-го кінного полку ім. Максима Залізняка, а 13.09.1920 – командиром 1-ї бригади Окремої Кінної дивізії. Після виходу Армії УНР до Польщі у листопаді 1920 р. жив там.

Служив у польській армії, а 1941-1945 рр. – у німецькій. Потім жив у Західній Німеччині, а від 1950 р. – у США.

Помер і похований у Мінеаполісі.

СУШКО Роман (1.08.1894 – 14.01.1944). Український військовий, політичний діяч та полководець. Полковник Армії УНР.

Народився у селі Ременів (тепер Кам’янкаБузького р-ну Львівської обл.) у межах тодішнього Австро-Угорського цісарства. Закінчив народну школу, гімназію і навчався на правничому факультеті Львівського університету. На самому початку Першої Світової війни 1914-1918 років добровільно вступив до Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) у складі австро-угорського війська і дослужився до обер-лейтенанта. Командував чотою, сотнею та куренем. 1916 р. потрапив до московського полону, який відбував у таборі Дубівка під Царіциним (тепер Волгоград у Московській Федерації).

13.01.1918 прибув з іншими Січовими Стрільцями до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців у військах УкраїнськоїНародної Республіки (УНР). Брав участь у Київській обороні 1918року під час Україно-московської війни 1917-1918 років. Командував сотнею, а від 1.03.1918 - полком Січових Стрільців. По розформуванню полку за вказівкою Гетьмана Павла Скоропадського очолив 3-й Січовий курінь 2-го Запорозького пішого полку Окремої Запорозької дивізії Армії Української Держави.

У вересні 1918 р., з дозволу гетьмана, переїхав з куренем, який було включено до Окремого загону Січових Стрільців, до Білої Церкви і взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року, яке скінчилося здобуттям Києва та відновленням УНР. Від грудня 1918 р. був начальником 1-ї Січової дивізії Армії УНР, від липня 1919 р. - 1-ї дивізії Січових Стрільців Армії УНР, а від 31.03.1920 - командиром бригади 1-ї Стрілецької дивізії, яку у травні 1920 р. було перейменовано на 6-ту Січову дивізію. Брав участь у всіх головних битвах Україно-московської війни 1918-1921 років.

Взяв участь у Листопадовому рейді 1921 року як командир 2-ї збірної бригади Київської Збірної дивізії Української Повстанчої Арміії у складі її Волинської групи.

1922 р. приїхав до Львова і став співзасновником Української Військової Організації (УВО), очолюваної Євгеном Коновальцем. 1927-1930 рр. був крайовим командантом УВО в Західній Україні. Від 1929 р. – член Проводу ОУН (Організації Українських Націоналістів).1939 р. створив з добровольців ОУН Легіон Романа Сушка, на чолі якого взяв участь у війні Німеччини проти Польщі. Дійшов до Львова, але, на вимогу німецького командування, мусив його залишити, оскільки Львів було віддано окупаційній комуно-московській армії СССР.

Вбитий невідомими у Львові.

ТРИЛИЦЬКИЙ Павло Силуанович (3.11.1861 – ?). Український військовослужбовець. Полковник Армії УНР.

Походив з Херсонської губернії тодішнього Московського царства. Закінчив Єлизаветградське кавалерійське училище (1883 р.). Служив у московському війську. Отримав звання полковника (1914 р.).

У листопаді 1917 р. сформував на основі 7-ї кавалерійської дивізії московського війська Український кінний дивізіон ім. Максима Залізняка, вивів його з фронту до Житомира і у січні 1918 р. передав до складу військ УНР.

Після Гетьманського перевороту 1918 року був звільнений у червні 1918 р. з військ за віком. Після перемоги Протигетьманського повстання 1918 року був покликаний до Армії УНР і очолив у Житомирі 2-гу Кінну дивізію. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. 15.02.1919 дивізію було перейменовано на 5-ту Кінну дивізію, якою Павло Трилицький командував до 15.05.1919. Після цього перебував на службі у штабі Армії УНР та у Військовому міністерстві. У серпні 1920 р. його було призначено заступником начальника Окремої Кінної дивізії, а у жовтні 1920 р. - начальником її старшинської школи.

Подальша доля Павла Трилицького лишається невідомою.

ТЮТЮННИК Юрій Йосипович (20.04.1891 – 20.10.1930). Український військовий діяч та полководець. Повстанський отаман. Генерал-хорунжий Армії УНР (1920 р.).

Народився у селі Будище (тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Закінчив сільську школу, а 1913 р. склав іспити при Київській приватній гімназії імені Л. Жука. 1913 р. був закликаний до московського війська і взяв участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років, закінчив офіцерську школу у місті Горі (Грузія) і отримав звання прапорщика (1916 р.). Закінчував службу у Сімферополі, де після Лютневої революції1917 року активно залучився до українського військового руху.

На початку 1918 р. Юрій Тютюнник долучився до діяльності Звенигородського коша Вільного Козацтва і 14.02.1918 очолив його. Проте після Гетьманського перевороту 1918 року Вільне Козацтво було скасоване.

Повстанська діяльність Юрія Тютюнника розпочалася влітку 1918 р., коли він став одним із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського та німецьких окупантів, що підпирали його владу. 9.11.1918 його було ув’язнено у Лук’янівській в’язниці в Києві, але 14.12.1918 він зумів вирватися звідти і приєднатися до Протигетьманського повстання 1918 року. Короткий час очолював Особливий Ударний курінь Армії УНР, але у лютому 1918 р. кинув його, поїхав до отамана Никифора Григоріїва і став начальником штабу очолюваної ним 1-ї бригади 1-ї Задніпровської стрілецької дивізії комуно-московської окупаційної армії. Взяв участь у здобутті Одеси від окупаційних військ Антанти у квітні 1917 р. Був комендантом Одеси. Коли бригаду було розгорнуто у 6-ту «українську» совітську дивізію, став у ній  начальником штабу. Слідом за тим приєднався до Повстання Никифора Григоріїва 1919 року проти комуно-московських окупантів і вирушив на Звенигородщину, щоб підняти повстання й там.

Зібравши повстанський загін у 2500 бійців, він приєднався з ним до Армії УНР. Загін у серпні 1919 р. було перетворено на Київську групу, що складалася з 2-х дивізій під його командуванням. На чолі Київської Збірної дивізії взяв участь у Зимовому поході 1919-1920 років. Це був час найвищої слави Юрія Тютюнника. По поразці у другому етапі Україно-московської війни 1918-1921 років Армія УНР була роззброєна польською владою і її козаки розміщені по таборах переміщених осіб у Польщі. Проте боротьба за визволення України не припинялася. У лютому 1921 р. у Тарнові було створено ППШ (Партизансько-Повстанчий штаб), що готував похід у підмосковську Україну для підняття в ній повстання проти комуно- московської окупації. Цим штабом, що згодом переїхав до Львова, керував Юрій Тютюнник, який мав стати командувачем Української Повстанчої Арміії. Проте Листопадовий рейд 1921 року закінчився поразкою.

У червні 1923 р. Юрія Тютюнника обманом (буцімто для організації повстання) було витягнуто до підмосковської України і там схоплено окупаційною політичною поліцією (ГПУ). В СРСР він жив під постійним наглядом і з примусом до пропагандистської співпраці з окупантами. 12.02.1929 його було взято під варту у Харкові і згодом розстріляно у Москві.

УДОВИЧЕНКО Олександр Іванович (20.02.1887 – 19.04.1975). Український військовий діяч та полководець. Генерал-полковник Армії УНР.

Народився у Харкові у межах тодішнього Московського царства. Закінчив Військово-топографічне училище (1908 р.) та один прискорений курс Військової академії Генерального штабу (1917 р.). У складі московського війська взяв участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання штабс-капітана.

Після Лютневої революції 1917 року став активним учасником українського військового руху. Від грудня 1917 р. - помічник начальника оперативного відділу Українського Генерального штабу, від січня 1918 р. – начальник штабу Гайдамацького коша Слобідської України, а 12.03–   1.04.1918 р. – командир 3-го Гайдамацького пішого полку Армії УНР. Далі служив на різних командно-штабних посадах Армії Української Держави та УНР і у червні 1919 р. став командиром 3-ї стрілецької дивізії, яку невдовзі було перейменовано на 3-тю Залізну дивізію. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1917-1918 років та Україно-московської війни 1918-1921 років. У жовтні 1919 р. захворів на тиф, потрапив до полону біло-московських окупантів і був ними вивезений до Одеси.

У лютому 1920 р. дістався до Могилева (тепер це Могилів-Подільський Вінницької обл.), повернувся до Армії УНР, сформував і очолив у ній 2-гу стрілецьку дивізію, яку у травні 1920 р. було перейменовано на 3-тю Залізну дивізію.

У листопаді 1920 р. разом із залишками Армії УНР був інтернований владою Польщі і поселений у таборі переміщених осіб у Каліші (тепер це місто Велико-Польського воєводства у Польщі). У протестній заяві окупаційної адміністрації підмосковської України до уряду Польщі від 30.10.1921 зазначено, що Олександр Удовиченко бере у таборі участь у підготовці українських військ до походу проти комуно-московських окупаційних військ в Україні.

Згодом жив у Польщі, а від 1924 р. – у Франції.

Помер на хуторі біля Ля Парк Мантенан під Парижем.

ФЕДОРОВ Дмитро Лукич (9.02.1895 – 1926). Український військовослужбовець. Підполковник Армії УНР.

Народився у місті Канів (тепер Черкаської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Служив у московському війську й отримав звання штабс-капітана.

У березні 1918 р. під час Україно-московської війни 1917-1918 років вступив до Армії УНР і був призначений командиром 9-ї сотні 3-го куреня 3-го Запорозького пішого полку Окремої Запорозької бригади Армії УНР. Брав участь у Харківському поході 1918 року та у Кримському поході 1918 року.Згодом став командиром 3-го і1-го куреня 2-го Запорозького полкуОкремої Запорозької дивізії Армії УНР і Армії Української Держави.

1919 р. відомий як помічник командира 1-го Республіканського полку 2-ї Республіканської дивізії Армії УНР. Брав участь в Україно-московській війні 1918-1921 років. 1920-1921 рр. був командиром 1-го куреня ім. УНР 1-ї Запорозької бригади 1-ї Запорозької дивізії. Перебував у таборах переміщених осіб у Польщі.

1923 р. повернувся до підмосковської України, де продовжував війну проти комуно-московського окупаційного режиму. Був членом підпільної Всеукраїнської Козачої Ради. Схоплений комуно-московським карателями і розстріляний у селі Пекарі (тепер Канівського р-ну Черкаської обл.).

ХАЛАЇМ Михайло Сергійович (8.11.1896 – 24.03.1920). Український військовослужбовець.

Походив із селян Балтського повіту Подільської губернії (теперішньої Одеської обл.) у межах тодішнього Московського царства. Витримав іспит на звання однорічника при реальному училищі Товариства приказчиків Одеси.

Служив у війську Московського царства. 7 серпня 1915 р. був зарахований рядовим до 47-го піхотного запасного батальйону. 8 жовтня 1916 р. закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків, вийшов прапорщиком до 82-го запасного піхотного полку. Останнє звання у московському війську - підпоручик.

З часу Гнатівського чину 1918 року – командир сотні 2-го Запорозького куреня (з 15 березня 1918 р. – 2-го Запорозького полку ім. УНР) Армії УНР, згодом - Армії Української Держави, а потім знову Армії УНР. Під час Україно-московської війни 1917-1918 років брав участь у Харківському поході 1918 року та у Кримському поході 1918 року Армії УНР.

Під час Україно-московської війни 1918-1921 років був учасником Зимового походу 1919-1920 років як командир 1-го (Республіканського) збірного куреня збірної бригади Запорозької дивізії Армії УНР.

Загинув 24 березня 1920 р. у бою у с. Піщаному (тепер це село Піщана Балтського р-ну Одеської обл.) неподалік від свого рідного села.

ЧМОЛА Іван (Іреней) (1892 – після 1939) – командир полку Дієвої армії УНР.

Закінчив Львівський університет. У 1910–1914 рр. був одним із керівників української молодіжної організації «Пласт». У липні 1914 р. вступив до Легіону Українських січових стрільців. У 1916 р. потрапив до російського полону, перебував у таборах для військовополонених у м. Царицин (табір Дубовка).

У вересні 1917 р. виїхав до Києва, де став одним із організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців військ Центральної Ради. З 19.01.1918 р. – командир 2-ї сотні 1-го куреня Січових стрільців, згодом – командир 3-го полку Січових стрільців. З середини лютого 1919 р. до 10.05.1919 р. – командир Коша Січових стрільців Дієвої Армії УНР (запасної частини, де навчалися мобілізовані вояки). З середини липня 1919 р. – командир знову сформованого Коша Січових стрільців. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. Згодом повернувся до Галичини, працював вчителем у Яворівській, потім – у Дрогобицькій гімназіях.

Восени 1939 р. був заарештований НКВС. Подальша доля невідома.

ШАПОВАЛ Олександр Андрійович (1888 – 1972). Український військовий діяч та полководець. Генерал-хорунжий Армії УНР (1921 р.).

Народився у Писарщині (тепер Гребінківського р-ну Полтавської обл.) у межах тодішнього Московського царства в селянській родині. Служив у московському війську. Отримав звання підпоручика.

Після Лютневої революції 1917 року взяв участь в українському військовому русі. У травні 1917 р. вже був ад’ютантом 1-го Українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького, а у січні 1918 р. став його командиром. Брав участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений командиром 2-ї Богданівської сотні 1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Невдовзі в Житомирі при розгортанні загону в Окрему Запорозьку бригаду став командиром новоствореного 3-го Запорозького пішого полку ім. Богдана Хмельницького, який у квітні було перейменовано на 4-й, на чолі якого взяв участь у Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Донецькому поході 1918 року Армії УНР.

Після Гетьманського перевороту 1918 року залишився на посаді і отримав звання значкового. Приєднався до Протигетьманського повстання 1918 року і у листопаді очолив резервні війська Армії УНР, 28.12.1918 став головнокомандувачем Холмсько-Галицького фронту, а 13.03.1919 – тимчасовим виконувачем НаказногоОтамана та Військового Міністра УНР (до травня 1919 р.). Після цього служив у Генеральному штабі Армії УНР.

У 1920-х рр. жив у Чехо-Словаччині, а від 1930 р. – у США. Жив і помер у Чикаго, похований у Річмонді (держава США).

ШЕВЧЕНКО Борис (21.05.1896(?) – 13.12.1966). Український військовослужбовець. Сотник Армії УНР.

Під час розгортання чоти кінної розвідки 2-го Запорозького куреня у кінну сотню 2-го Запорозького пішого полку у Житомирі у лютому 1918 р. хорунжийБорис Шевченко очолив її 1-шу чоту. З нею взяв участь в боях Україно-московської війни 1917-1918 років.

У червні 1919 р. його названо «щирим болбочанівцем». Брав участь у Зимовому поході 1919-1920 років Армії УНР під час Україно-московської війни 1917-1921 років.

Закінчував життя у США. Помер і похований у Чикаго.

ШЕЛЕСТ Роман (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

До 1917 р. служив у московському війську. Отримав звання штабс-капітана.

Брав участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917- 1918 років. Під час Гнатівського чину 1918 року був призначений комендантом штабу1-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР, котрий невдовзі було розгорнуто на 2-й Запорозький полк, у складі якого він взяв участь у Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. Особливо відзначився у Бердичівських боях 1918 року.

Взяв згодом участь у Протигетьманському повстанні 1918року, під час якого очолив 1-й Запорозький піший полк ім. Петра Болбочана, котрий майже весь загинув під час оборони Харкова у січні 1919 р. у ході Україно-московської війни 1918-1921 років. У червні 1919 р. став начальником штабу 7-ї Запорозької дивізії. 5.11.1919 під час під Тульчином (тепер Вінницької обл.) потрапив до біло-московського полону.

Подальша доля Романа Шелеста лишається невідомою.

ШЕПЕЛЬ Кузьма (роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець.

Народився в Ірклієві (тепер Чорнобайського р-ну Черкаської обл.) у межах тодішнього Московського царства.

Служив у московському війську й отримав звання підпоручика.

У лютому 1918 р. вступив до 2-го Запорозького куреня Окремого Запорозького загону Армії УНР. Після того, як невдовзі курінь розгорнувся на 2-й Запорозький полк ім. УНР, став у ньому командиром 1-ї сотні. Взяв участь у Київському наступі 1918 року, Харківському поході 1918 року та Кримському поході 1918 року. Особливо відзначився у Бердичівських боях 1918 року.

Згодом взяв участь у Протигетьманському повстанні 1918 року, під час якого очолив 1-й курінь 2-го Запорозького полку ім. УНР Армії УНР. У червні-липні 1919 р. виконував обов’язки командира 19-го Республіканського полку. Брав участь у боях Україно-московської війни 1918-1921 років. У жовтні 1919 р. цей полк, який зазнав великих втрат у боях з біло-московськими військами, було скорочено до зведеного куреня, командиром якого став Кузьма Шепель. На чолі цього куреня брав участь у Зимовому поході 1919-1920 років Армії УНР.

1917-1921 рр. служив на муштрових посадах у 1-й Запорозькій дивізії Армії УНР.

Подальша його доля лишається невідомою.

ШИНКАР Микола Іларіонович (6.05.1890 – 6.01.1920). Український військовий діяч.

1914 р. був закликаний до московського війська. Закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (1915 р.). Взяв участь у Першій Світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання штабс-капітана.

Після Лютневої революції 1917 року взяв участь в українському військовому русі та політичній діяльності. 12.11.1917 став начальником штабу Київського військового округу, а 13.12.1917 – його командувачем. Брав участь у Київській обороні 1918 року у ході Україно-московської війни 1917-1918 років.

Після Гетьманського перевороту 1918 року взяв участь у боротьбі проти влади Гетьмана Павла Скоропадського і став одним з організаторів і керівників Звенигородсько-Таращанського повстання. Під час Протигетьманського повстання 1918 року організував у Полтаві «революційний комітет» комуно-московського толку і виступив проти відновлення УНР. Проте його було розігнано українськими військами, а Миколу Шинкаря засуджено до страти, від якої йому вдалося втекти.

Згодом взяв участь у боях проти Армії УНР під час її Зимового походу 1919-1920 років, під час яких загинув під Уманню.

ШЛЯХОВИЙ Марко Семенович (Отаман Кармелюк) (1887 – 14.08.1921). Український військовий діяч. Повстанський отаман. Письменник.

Народився в Глевасі (тепер Васильківського р-ну Київської обл.) у межах тодішнього Московського царства, в родині волосного старшини.

У роки Першої Світової війни 1914-1918 років служив у 9-й кавалерійській дивізії московського війська.

Після Лютневої революції 1917 року взяв активну участь в українізації частин московського війська. Наприкінці 1917 р. очолив Український армійський комітет 8-ї армії (Румунський фронт). На початку 1918 р. до втрати українськими військами Києва під час Україно-московської війни 1917-1918 років працював у Міністерстві торгу і промисловості УНР. У складі Васильківського коша Вільного Козацтва взяв участь у Київському наступі 1918 року. Після визволення Будаївки став у ній волосним комісаром УНР.

Після Гетьманського перевороту 1918 року служив у штабі генерала Окремого корпусу Залізничної охорони Української Держави.

Після 2-ї окупації Київщини комуно-московськими військами у ході Україно-московської війни 1918-1921 років взяв активну участь у повстаннях 1919 р. проти них спочатку на чолі 2-ї Повстанської дивізії, потім у складі 1-ї Повстанської дивізії Отамана Зеленого, а ще потім - у штабі 2-го партизанського загону Михайла Павловського. У вересні 1919 р. був призначений військовим комендантом Козятина та околиць від УНР. Після відступу Армії УНР повернувся до рідного села.

Активно включився у боротьбу за Українську Автокефальну Православну Церкву. На 14 серпня 1921 р. він, як голова Будаївської волосної Церковної ради, скликав волосний церковний собор. Собор мав розпочатися о 12.00 у Боярському технікумі бджолярства. Проте невдовзі, ще до відкриття з’їзду, його знайшли мертвим. Начальник секретної особливої частини Київської ЧК Пєрцов стверджував, що Марка Шляхового було вбито «бандою Сліпченка». Однак є версія, що його було вбито самими чекістами. Похований на кладовищі села Глеваха.

ШРАМЧЕНКО Святослав Олександрович (3.05.1893 – 24.06.1958). Український військовий і громадський діяч, старший лейтенант військово-морського флоту УНР, видатний філателіст, письменник.

Народився в Баку у межах тодішнього Московського царства, де у той час, по закінченню Київського університету, вчителював його батько Олександр Шрамченко – відомий культурний діяч, етнограф, збирач фольклорних матеріалів і редактор «Українського Етнографічного Збірника». Родина Шрамченків походила із старовинного чернігівського шляхетського роду.

Закінчив першу класичну гімназію в Києві, Гардемаринську школу і Воєнно- Юридичну Академію в Петрограді. 1916 р. на лінійному кораблі «Імпєратріца Марія» проходив навчальні плавання на Чорноморському флоті. 1917 р. служив в ранзі мічмана на Балтійському флоті.

Після Лютневої революції 1917 року допомагав старшому лейтенанту МихайлуБілінському українізувати екіпажі Балтійського флоту, на якому тоді служило понад 12 тисяч українців. У січні 1918 р. приїхав до Києва та вступив на службу до Генерального Секретаріату морських справ УНР.

Під час Кримського походу 1918 року Армії УНР в ході Україно-московської війни1917-1918років у квітні прибув до Севастополя. Як представник Військового міністерства УНР з офіцерами Чорноморського флоту. Обговорювалися умови підпорядкування флоту УНР. 29 квітня був присутній при піднятті на Чорноморському флоті українських Державних прапорів, про що залишив яскраві спогади. Після повернення до Києва очолив організаційний відділ Міністерства морських справ Української Держави.

З 24 квітня до кінця травня 1919 р. був заступником Міністра, а в червні 1919 р. тимчасово виконував обов’язки Міністра морських справ УНР.

З липня знову був заступником Міністра і взяв активну участь з формування Дивізії морської піхоти на Прикарпатті. Створив у Кам’янці-Подільському Гарде- маринську школу і призначається ад‘ютантом школи і заступником її директора. У складі Дивізії морської піхоти брав участь у Зимовому поході 1919-1920 років Армії УНР під час Україно-московської війни 1918-1921 років.

З 19 травня 1920 р. до 10 грудня 1921 р. очолював Генеральний морський штаб, функції якого виконував організаційно-тактичний відділ Військово-Морської Управи.

Згодом жив в еміграції в Польщі. Протягом 1921-1922 рр. працював секретарем у французькій місії в Польщі. Потім проживав у Ченстохові, де 1924-1939 рр. був головою Української Громади. 1944 р. виїхав до Німеччини. 1950 р. виїхав до США, штат Нью-Джерсі.

Жив і помер у Філадельфії. Похований на цвинтарі Українського Православного Собору св. Андрія у Баунд-Бруці, штат Нью-Джерсі (США).

ШТАКЕЛЬБЕРҐ(ім’я, роки народження і смерті невідомі). Український військовослужбовець. Барон.

Згадується березнем 1918 р. як старшина 3-ї сотні Запорозького кінного полку ім. Костя Гордієнка, що у складі полку брав участь у Харківському поході 1918 року Армії УНР під час Україно-московської війни 1917-1918років. Коли внаслідок дезертирства командира сотні Епова сотня залишилась без командира, то командиром було призначено Штакельберґа. Інших даних про нього немає.

ЯНІВ Трифон (1888 – ?.06.1919). Український військовий діяч та воєначальник.

Народився у Демні (тепер це село Миколаївського р-ну Львівської обл.) у межах тодішнього Австро-Угорського цісарства. 1914 року пішов до австро-угорського війська і служив у Легіоні Українських Січових Стрільців. Брав участь у Першій світовій війні 1914-1918 років. Отримав звання старшого десятника. 1916 р. потрапив до московського полону. Перебував у таборі в Саратові.

Після Лютневої революції 1917 року втік із табору і приїхав до Одеси, де створив молодіжну військову організацію «Одеська Січ». На початку 1918 р. був поранений у боях з одеськими комуністами.

Згодом приєднався до Протигетьманського повстання 1918 року і очолив 5-ту пішу дивізію Армії УНР, що стояла в Одесі. На початку 1919 р. став командувачем Південно-Східної групи Армії УНР. Взяв участь у боях Україно-московської війни 1917-1921 років. У кінці березня виїхав із Вапнярки до Одеси, щоб домовитися за допомогою командування військ Антанти про перепуск військ групи через Румунію до Галичини. Залишився після цього в Одесі.

Після захоплення Одеси комуно-московськими окупантами був схоплений ними і страчений.

 

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/