Середа, 06 серпня 2014, 11:04

Після ознайомлення з першою частиною теоретичних роздумів про феномени гумору, сміху та комічного, ми перейдемо до ознайомлення із місцем та поняття сміху та дотичних феноменів у давньогрецькій культурі. Дана частина є сконцентрована на таких поняттях, як: іронія, сатира, гумор, насміх. Особливо цікавими є постаті богів, котрі сміються, але зовсім не так, як би (з погляду християнства) мали сміятись боги. Отож, приємного вам прочитання та мудрих висновків

Розділ ІІ. Феномен сміху та гумору у культурно-релігійному контексті.

2.1 Сміх у культурі давніх греків через призму міфотворчих уявлень. Антична іронія: її місце у грецькому світі сміху.

Після висвітлення теоретичних розробок мислителів та філософів, котрі ми розглянули та проаналізували у першій частині роботи, зосередимось на вимірі сміху та гумору у тілі культури. Зокрема, ми обрали три: грецьку античну та політеїстичну, християнську – монотеїстичну з акцентом на новозавітніх правилах та нормах і мусульманську – монотеїстичну, котра є ніби дуже близька до християнства, але має свої особливості. Характерно, що всі три культури між собою знаходяться у хронологічній послідовності – від античності до раннього християнства і аж далі до середньовічного ісламу.

Як і передбачалось, починаємо з іронії у грецькому світі, бо вона чи не найповніше дає характеристику уявлень про гумор та сміх у античному світі.

С. Халлівел, розглядаючи поняття іронії у грецьких міфах, зазначає, що вже саме поняття сміху могло мати іронічне забарвлення. Він розглядає міфологічність сміху як таку властивість, що має простір для іронії та двозначності[1]. Тому поняття іронії добре аналізувати при розгляді таких постатей, як Зевс, Гера та Гефест – з огляду на їхню іронічну «стихійність». Так, наприклад, колоритним видається сміх вже згаданої нами богині, коли та перебувала на Олімпі поміж богів – зокрема через нетиповість виразу сміху богині[2]. Напевне, через іронічний сміх вона передала відчуття напруги та дисонансу, що мало місце у сім’ї між нею та Зевсом. Тут справа в їхньому протистоянні: продовжуючи лякати злорадством стосовно планів Зевса богів на Олімпі, богиня ніби помстилася чоловікові[3].

Ще одна можливість сміху – коли він є помстою:

Флейту сюди і вино! Нехай ридає ворог!

Сміятися будемо ми, пити і їсти,

Грабуючи маєтки ворога[4].

Головний олімпієць, нагадавши богині, як раніше їй відплатив за одну з витівок, теж загадково посміхнувся. Як тонко підводить лінію С. Халлівел, божественні конфлікти є невіддільними від божественного сміху[5]. Можна припустити, що загадковість усмішки Зевса – не що інше, як прихована іронія. Геру видали ознаки похмурого чола (вона сміється і при тому хмуриться), а Зевса – його таємничість. Адже, якби не було що приховувати – не було би сенсу у його таємничості. Тому, що «легка» усмішка Зевса приховує іронію. «Іронія також дає насолоду, коли твої слова є іншими від твоїх думок, але коли загальний зміст твоєї мови показує цілковито поважну манеру жартів, коли те, про що ти думаєш, постійно, безперервно відрізняється від того, про що ти говориш»[6].  Таке пояснення  характерне для поведінки Зевса – його думки та слова були іронічними.

Що ж стосується Гермеса[7], то він використовує іронію стосовно себе самого, він її уособлює через кульгаву ходу, постійне служіння богам на симпозіумах у ролі старшого лакея, котрий розносить вино. Гермес – це ручка, що метафорично відмикає шухляду з іронічним сміхом у богів, чий сміх самостверджувальний. Він фіксує божественне становище, адже «…маркує приєднання індивіда у групу або ж його виключення з нього. Сміх, таким чином, набуває соціального значення, коли група уже сформована»[8]. Тут ці паралелі поєднуються не просто через сміх – а саме через іронію, тому що вона стає нормою поведінки, вона життєствердна і необхідна для богів. Іронія – це «…твердження, котре передає протилежне до очевидного значення», тобто несе протилежність того погляду, котрий озвучено, про котрий іде мова[9].

З іншого боку, як зазначає Гомер, сміються найчастіше у «Іліаді» два бога – Гера (чотири рази) та Зевс (тричі) згідно з текстом[10]. Інші олімпійці приймають пропозицію сміху. Виникає запитання: чому не сміються так само інші: бракує іронії? Так само, чому Гомер говорить лише про двох богів, котрі сміються – Громовержець та його дружина. Відповідь криється у  іншому –Гера та Зевс є іроніками, адже вони не просто проявляють іронію за трапезою з богами, але і позиціонують себе як ті, хто творить її, ‘підперчують’ нею розмови, ‘заправляють’ бенкети і публічні зібрання. С.Халлівел пояснює це тим, що верховне подружжя має у своїй іронії маніпуляційну силу[11]. Тобто, автор виокремлює тут ще одну прерогативу іронії – маніпуляцію як перспективу та наслідок іронії. Вона також тісно пов’язана із станом відчуття своїх повноважень та своєї позиції. С. Яковенко посилається на слова О. Лосєва, котрий говорить, що іронія є, коли образ (означник) менший, ніж «ідея» (означуване)[12]. М. Жардецька-Новак при аналізі праці про іронічність Р. Рорті згадує П. Тілліха та Ч. Тайлора, котрі пояснюють іронію через теорію самореалізації. Зокрема, П.Тіліх говорить про боротьбу за своє «Я», котру тлумачать як протиставлення загрозі небуття і розпачу. У Тілліха вимір боротьби релігійний: самореалізація можлива, якщо вона розв’язує проблему світу та людини. Він це зводить до понять віри, розпачу та трансцендентальності, котрі Р. Рорті якраз відкидає. Ч. Тайлор при постановці питання про самореалізацію та індивідуалізм послуговується поняттям автентичності, де для нього прикладом є Ж.-Ж. Руссо. Останній в свою чергу посилається на волю, свободу, які уможливлюють самоствердження. Ч. Тайлор наголошує, що свобода дає можливість звільнитись від зовнішніх пут, і вирішувати самому за себе[13]. Це характерна природа іронічності серед богів, беручи до уваги їхній статус та амбіції. Втім, мотивація для іронії цим не вичерпується, про що далі піде мова.

Інший вимір іронії – це розуміння такої іронії, котра задля існування потребує дружніх засад. Як не дивно, саме теплі взаємини можуть виступати ґрунтом, на котрому вона з’являєтсья. С.Халлівел в цьому контексті розглядає постать Сократа у взаєминах із Калліасом[14]. Сократ і Калліас, будучи друзями, спілкуються у напівсерйозному, напівжартівливому тоні. І це дозволяє Калліахові стібатись над Сократом, коли, наприклад, Калліах робить ущипливе зауваження своєму другові. Вони так по-дружньому беруть на кпини один одного, але при тому це не впливає на їхню дружбу. Такі стосунки ідуть на компроміс між gravitas (серйозністю) та play (грою)[15]. Цю дихотомію варто розглядати як єдине ціле – те, що на перший погляд видається протилежністю: серйозність та гру/сміх. «Серйозність — це лише уповільнена іронічність, якщо розуміти під останньою безупинну циркуляцію/зіставлення всього»[16]. Тому на іронію можна подивитися зі зворотної перспективи: вона несе у собі злостиве утвердження власних принципів (приклад Гери) на основі близьких стосунків (Сократ і Каллілах). Якщо розглядати іронію з позиції такої бінарності, то може виникнути заплутаність. Натомість І. Смірнов пропонує варіацію не «бінарності» – серйозність та гра, а «тринарності» – третім є мотлох. Текст же постійно і продукує, і очищає сам себе – перебуваючи на межі чистого і забрудненого. Також текст говорить про своє забруднення, і хоче позбутися того ж мотлоху[17]. Виглядає так, що іронія є «фільтром», або щонайменше його частиною, котра стоїть на межі і ставить кордони «чистоти» для тексту стосовно нього самого. Тут ми маємо на увазі іронію за С. К’єркегором – безкінечну абсолютну заперечуваність[18]. Отже, вона нічого не стверджує,  а лише заперечує, бо все, що було стверджено, є поза нею. Вона нескінченно заперечує, бо дане заперечення стосується не конкретно феномену, але абстрактних сутностей.     В.Янкелевич стверджує іронію, котра «рятує, те, що можна врятувати», розуміючи цинізм антиподом іронії. Іронія – це діяльність свідомості, духу, котра має на меті зберегти коди культури і ритуали[19]. На противагу О. Івашина каже, що іронія нічого не може судити, а місія її – у тому, що вона просто виникає[20]. Проте іронія не судить, а через своє заперечення одним дає право на життя, а інших – залишає без нього. З вищесказаного робимо висновок, що іронію в контексті мовлення варто розглядати як такий «…спосіб, що засновує невимірну різницю між висловленим твердженням і «його» значенням»[21].