Головна

«Феномен гумору та сміху в культурно-релігійному контексті» - частина ХV

Висновки роботи

У даній дипломній роботі було досягнуто поставлених завдань: було розглянуто обрані для аналізу поняття, також висвітлено їх у культурному контексті (релігійному та часовому зрізі). Відповідно, найбільше уваги було акцентовано на феномені гумору та сміху. Також було розглянуто дотичні поняття, серед яких: іронія, дотеп, комічне, «сальність», насмішка, глузування, жарт, радість. Для цього було опрацьовано джерела та матеріали: Е. Канта, А. Бергсона, З. Фрейда, С. Халлівела, С. К’єркегора, Дж. Тамера, С. Аверінцева, Л. Карасьова, Й. Золотоустого, Д. Куюнжича, Х. Плеснера.

Отож, на основі цього виводимо наступні підсумкові тези.

У першому розділі ми проаналізували подібності та відмінності у тлумаченнях феномену сміху через рефлексії кількох дослідників та філософів. Важливо наголосити, що сміх можна розуміти з різних позицій, але даний феномен точно не варто змішувати із гумором. Зрештою, два феномени можуть мати спільне, але це не обов’язково. Часом сміх не є спровокований гумором, а гумор не завершується сміхом. І це важливо. Тому твердження, що сміх твориться тоді, коли розум не втручається, коли він «спить», як зазначає Д. Куюнжич, може бути піддане критиці, оскільки сміх є афектом, що виникає із несподіваного перетворення напруженого очікування в ніщо, як пише Кант. Він продовжує, що саме таке перетворення для розуму не є радісним, але тим не менше, побічно викликає справжню радість, задоволення. Тому Е. Кант стверджує про розум, котрий є ланкою процесу, що завершується сміхом. Цікаво, що Т. Гоббс пояснює феномен сміху, також враховуючи розум. Проте, якщо для Канта сміх пов'язаний із задоволенням, то для Т. Гоббса – це негативне явище. Він пояснює сміх як жахливу неміч людської природи; сміх є тим, що кожен мислячий розум хоче подолати. І якщо Е. Кант розуміє сміх як пов'язаний із задоволенням, потужною корисною вправою для організму, то Т. Гоббс виводить сміх із психоемоційних установок, і окреслює, що коли ми сміємося над недоліками інших, то це точно є ознакою малодушності. Д. Куюнжич на основі Ж. Дерріда пояснює сміх як феномен у принципі, виводячи його на рівень доонтологічний, трансцендентальний. Тому для нього сміх – це теоретизування і узагальнення самої неможливості написати про сміх. Це, на його думкою, і є інтригою феномену, адже його можна описувати, пояснювати, аналізувати, але поставити остаточну крапку у рефлексіях – неможливо. У такому форматі вимір сміху окреслюється через дію «так», котра викликає вибух і лунає у порожньому просторі. В свою чергу така порожнеча, що утворилася через силу дотепу, стає заповнена сміхом. Подібно пояснював сміх і Е. Кант – він розуміє сміх як обов’язкове перетворення напруження в ніщо. Тобто, є простір, теж пустий, оскільки там ніщо. Тому в Е. Канта, Д. Куюнжича та Ж. Дерріда, сміх є наслідком гумору/дотепу, котрий ніби вакуум вимагає бути сам заповнений сміхом. Але сміх не є результатом свідомого. Навпаки, коли свідоме не працює, несвідоме продукує сміх. Звідси, сміх начебто більш підвладний нашому ratio.

Сміх – позатекстулаьний, пов'язаний із перформативними діями та вимагає сили і простору для своєї реалізації. За Ж. Дерріда, сміх може бути як позитивним, так і негативним концептом, що залежить від способу дії та його міри. Сміх – як фармакон, що лікує і вбиває одночасно. З. Фрейд говорить, що сміх потребує визнання збоку іншого, тому сміх дає реалізацію та затвердження власного статусу в очах іншого. Смішно не тоді, коли ти сам-на-сам, а коли ти коментуєш, жартуєш, а сміється хтось інший. Для Х. Плеснера сміх є ексцентричною дійсністю: особа, що сміється, поводить так себе, коли не є збалансованою. Сміх долучає до характерного для особи типу діяльності щось, що є абсолютно для неї невідповідне. Х. Плеснер підтримує думку Е. Канта про те, що сміх – це догоджання тілесному началу, бо сміх маркує величезне заглиблення особи в сторону своєї тілесності, до абсолютного «буття-тілом». Стосовно того, хто творить сміх, то Х. Плеснер констатує, що сміх є не реакцією тіла (отже, не біологічний фактор), а реакцією особи. Проте він підтверджує тезу, що коли твориться сміх, ratio не працює.

Ми проаналізували феномен гумору з позицій філософів та мислителів на основі їхніх теоретичних рефлексій. Тож Д. Куюнжич, посилаючись на Ж. Дерріда, стверджує, що цей феномен потребує простору для реалізації, котрий завжди є скерованим на іншого. Тому гумор своїм вістрям стверджує іншого, водночас стверджується через іншого. Втім, він є результатом несвідомого за Куюнжичем. Дещо дивним є розуміння гумору М. Кундерою, оскільки він класифікує гумор як особливий вид комічного, а не сміху. Натомість, якщо ми пригадаємо комічне за А. Бергсоном, то в нього комічне пов’язане із особливостями сприйняття індивідом конкретної ситуації, а отже – комічне не може бути окремою категорією, бо виходить, що така категорія була би не самодостатньою, аби бути поясненою без контексту. Ніби підтверджуючи це, Бергсон говорить, що комічне не можна зрозуміти як феномен сам по собі, а його форми треба розглядати в контексті інших. Поряд з тим, комічне він виводить до несвідомого, адже йому потрібні автоматизм і закостенілість. Тому недоцільно розуміти гумор як вид комічного, інакше розум при гуморі не працює, а тільки несвідоме. З. Фрейд, як і М. Кундера, шукає  гумор у несвідомому, а Берис Нігель Гаут розмежовує два варіанти гумору дуже чітко – гумор моралістів та анти-моралістів. За його твердженням позиція З. Фрейда – це приклад позиції анти-моралістів. Їхню позицію варто пояснювати через гумор як продукт несвідомого, що відбувається через розгальмовування, анти-гальмування агресії чи сексуальних потягів. Тобто, гумор виступає способом позбутись тиску з боку.  Що стосується моралістів, то вони розуміють гумор як інструмент пригнічення, як спосіб вираження презирства до тих, хто знаходиться за межами привілейованих груп, спосіб поставити аутсайдерів на їхнє місце. Тобто, у моралістів гумор є цілком свідомим, до того ж типово – злим і колючим. Це добре видно на прикладі гумору в Корані – Аллаха та Авраама. Виходить, що гумор дає звільнення, якщо він має іншого, на кого спроектований і в корені є механізмом несвідомого. Або гумор є психо-емоційним природним засобом релаксації – за Г. Ян ван Гелдером. З огяду на різноплановість понять, компромісним виглядає варіант М. Кларка, котрий розуміє гумор не як концепт, але як об’ємне розгалужене поняття, котре відображає себе у багатоманітності галузей, сфер та стилів. Наприклад, гумор проявлений через такі форми, як: пародія, сатира, драма, ексцентрика, музика, фарс (комедія) та мультфільми. Тобто, гумор – це поняття, котре може бути феноменом (у його вужчому значенні), або поняттям (у його широкому значенні). В першому варіанті гумор – це процес очищення, звільнення, котрий назріває на рівні особистісному, але для функціонування потребує іншого – слухача, того, хто його підтвердить. В другому варіанті – гумор,  це комплексний механізм із залученням психоемоційних ресурсів індивіда задля усвідомленого утвердження, вивищення своєї позиції, статусу принаймні у власних  очах.

Крім основних феноменів гумору та сміху ми розглянули поняття іронії, дотепності та комічного на основі праць дослідників, релігієзнавців,  богословів. Кожне із них ми інтерпретували в контексті культурному.

Далі було досліджено та проаналізовано на основі давньогрецьких міфів поняття іронії у культурі Давньої Греції, а також насмішок та глузувань. Основою для цього є міфи – як джерело знань про грецькі вірування та культурні орієнтири. Як ми переконались, іронія у їхній культурі – частий елемент спілкування, дискусій та вирішення конфліктних ситуацій. Зокрема, яскравим прикладом є Зевс та Гера – як головні боги Олімпу. Гера через іронічний сміх передавала відчуття напруги та дисонансу, котрі мали місце у стосунках із Зевсом. У свою чергу Зевс – ніби просто усміхався про себе, що Ф. Стрінгфелоу прокоментував так: іронія дає насолоду, коли слова є іншими від думок, але коли загальний зміст мови показує цілковито поважну манеру жартів, коли те, про що думаєш постійно, безперервно відрізняється від того, що говориш. Більше того, іронія є нормою поведінки, бо вона життєствердна і необхідна для богів. Характерно, що іроніки радше використовують при розмові метод переказування, а не формування висновків. Така характеристика прямо стосується Гери, монологи котрої перед богами на Олімпі саме такими й були. Що стосується грецької іронії, то вона цілком виправдовує очікування – як невід’ємного аспекту культури,  релігії світогляду.

Ми також простежили взаємозв’язок сміху та демонічних сил у ранній християнській культурі. Зокрема, аналізуючи Біблію, ми побачили, що хоч в українському варіанті перекладу Нового Завіту нічого не згадується про сміх, в Американському варіанті маємо – «Blessed are you who weep now, for you shall laugh». Крім того, Христос використовує дотепності та іронічний стьоб стосовно, наприклад, фарисеїв. Що ж стосується сміху християн, то згідно думки Йоана Золотоустого, сміх є прихованою або очевидною причиною подальшої похоті. Тому навряд чи до часів Середньовіччя сміх міг бути суспільно-акцептованим.

Ми простежили кореляцію понять сміху та радості у Новому Завіті, а також побачили можливості, де доцільно ототожнювати ці поняття. Згідно концепції розрізнення духів, сміх може бути як з подачі Духа Святого, так і з подачі Диявола. Відповідно, в першому варіанті сміх є позитивним, в другому – негативним. Сміх може бути радісним, якщо він – від Святого Духа. Відкритим залишається питання стосовно одного – чи процес розрізнення мусить бути підконтрольний розуму чи він має базуватись виключно на відчуттях. Останню позицію підтримує Н. Андерсен, вважаючи, що Дух дасть таке знання. Щоправда, це – практика аскетизму. Більш раціональним є Б. ДіВеей, котрий вважає, що розрізнення може бути цілком об’єктивним. Важливо те, що коли сміх походить від Святого Духа, то там має місце емоційна радість, а отже сміх та радість мають спільну точку дотику і виправдано є дуже близькими.

Ми дослідили і побачили залежність праведників та грішників стосовно феномену сміху, також проаналізували поняття глузування як одну з характеристик людини та Аллаха у мусульманській культурі. Цікаво, що сміх не є забороненим, але незрозумілим зі сторони, немає ніякої заохоти сміятись. Аллах сміється, жартує і часом навіть насміхається над невірними. Сміється Авраам, коли говорить з віровідступниками, а також стібеться, коли вдає, що запитує статуї ідолів про їжу. В передбаченні – сміятимуться праведники над неправедними, коли після життя земного будуть «правильно» розставлені всі акценти Аллахом.

Також ми навели приклади використання сміху, гумору, дотепностей, насмішок, глузувань та іронії у кожній із обраних культур. Якщо ілюструвати кожну з них найцікавішим «сміховим» надбанням, то пригадаємо наступні. Грецька культура характерна своєю іронічністю – адже так сміється Гера та Зевс. Такий сміх – життєствердний для олімпійців, закріплює статус богів та служить елементом самоствердження. Але грецька іронія не є виключно книжковою – якщо пригадати розмови філософів – як наприклад, Сократа і Калліаса, тут характерною була дружня іронія. Себто, у грецькій культурі іронія є різновекторним концептом, котрий маркований і позитивним, і негативним конотатом. Що стосується християнської культури, то найвдаліше сказати про сміх Христа. Богочоловік, міг сміятись, адже це не суперечить жодному догмату християнства чи поєднанні двох природ Ісуса Христа. Так, Він не залишає через Новий Завіт ніякого заохочення до сміху, втім рівно ж настільки само він не заперечує сміху. Сам Христос іронізує над фарисеями, переживає ті ж самі емоції, що і люди, а значить і сміється. Інакше маємо впадати у єресь монофізитства.

Наостанок, у третьому розділі ми провели авторське анкетування «Сміх як феномен», проаналізували  результати опитування та провели паралелі від уявлень про сміх та гумор наших респондентів до уявлень роками чи століттями раніше.  Виходить, що респонденти, більшість із котрих не є глибоко проінформовані про феномен сміху та дотичні до нього феномени, пояснювали обрані концепції, котрі є підтверджені філософами-попередниками роками\століттями раніше. Зокрема, серед 14 запитань, котрі мають стосунок до сміху, найвдаліше буде сказати про перегук із концепціями Е. Канта. До прикладу, більшість респондентів маркують сміх позитивним конотатом – подібно, як Е. Кант говорив про задоволення, котре настає зі сміхом для організму. Тобто, це не сміх, котрий стверджує себе завдяки приниженню іншого. Це сміх, котрий по принципу своєї дії розглядається як позитивний.

Наостанок, скажемо про варіативність даних феноменів – сміху та гумору. Їх можна розглядати зважаючи на: мотивацію того, хто провокує сміх через жарт, дотеп, анекдот, неусвідомлену поведінку чи інше; можна розглядати з позиції їхнього виходу на зовні – так, наприклад, сміх приносить задоволення організму, сміх задовольняє амбітні бажання, гумор звільняє від тиску Над-Его, залучає іншого для свого авторизування та інші позиції, серед яких – психоемоційна сфера; сміх та гумор можна розуміти у площині буття в принципі. Так сміх може бути доонтологічним, позалогосним та позаконтестуальним. Натомість гумор, частіш за все, може бути продуктом свідомого, проте більшість вважають, що це саме результат несвідомого – тоді, коли наш мозок відпочиває, несвідоме творить гумор. Можна вдаватись ще до різних концепцій та теорій для того, аби пояснити сміх та гумор. Сміх – є, по своїй суті, унікальним феноменом тому, що найзнаменитіші філософи та мислителі аналізували його. І от концепція вже готова і ніби працює. Через якийсь час з’являється цілком інша версія, котра ставить акценти на інших деталях – і вона теж працює. Так ми наче отримуємо циклічний рух. З одного боку, всі теорії працюють, з іншого боку, це залежить від контексту. Подібно, як і зі сміхом в ісламі – Захід a priori розуміє, що мусульманській світ без сміху. Втім, сміються всі: пророки, Аллах, грішники та праведники.

Отже, праця над обраною темою буде надалі продовжитися, проте вже у дещо іншому форматі. Із результатами ви зможете ознайомитись дещо пізніше, проте вони обіцяють бути не менш цікавими та концептуальними. 

Христина Шонь

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/