«Без міцної сім’ї українське суспільство занепаде»
Субота, 11 лютого 2017, 20:53
У суботу, 11 лютого, в парафії св. Войцеха в Гвардійському на Хмельниччині відбудеться Всеукраїнський день спільноти Руху Світло-Життя, присвячений 25 річниці Домашньої Церкви в Україні. Про Рух і Домашню Церкву CREDO розповів модератор, відповідальний за Рух Світло-Життя в Україні, о. Ярослав Ґонсьорек.
— Отче, ваша пастирська діяльність багато років пов’язана з рухом Світло-Життя, складовою частиною якого є Домашня Церква. Розкажіть, будь ласка, в чому особливість цього руху, що його відрізняє від інших церковних дійсностей, а також про історію його виникнення.
— Я особисто познайомився з рухом Світло-Життя 35 років тому, ще раніше, ніж почалась моя пастирська діяльність. У 1981 році я взяв участь в оазових реколекціях І ступеню для молоді. А рух Світло-Життя, цей дар для Церкви, як і кожен дар Святого Духа, виник через людину, яку Бог для цього обирає. Бог обрав отця Франциска Бляхніцького, який народився в 1921 році в Рибніку, в Сілезії, в Польщі і був одним з восьми дітей в родині. Вихований в католицький сім’ї. Він, як сам про це свідчив, в 16 рів утратив віру. Але не втратив пошану до Католицької Церкви, оскільки вважав, що Церква, передусім в плані моралі, вчить доброму і корисному. Тому брав участь в літургіях, слухав катехизи. Але живого Бога в цьому не бачив. Крім того Франциск брав участь у харцерському русі (польський скаутський рух – Прим.ред), був відповідальним за харцерський гурток. Коли вибухнула ІІ Світова війна, хлопцеві вже виповнилось 18 років і його призвали до війська. У вересні 1939 року він брав участь в оборонних боях і потрапив в полон, звідки спромігся втекти. Коли повернувся додому, розшукав своїх друзів по харцерству і почав створювати підпільну організацію для боротьби з нацистськими окупантами. Один із товаришів виказав його німцям, Франциск був ув’язнений в концтаборі Аушвіц. В таборі, як про це потім сам згадував, втратив усі ідеали гуманізму, якими жив до цього часу, коли гадав що освічені, культурні люди можуть створити цивілізацію, побудовану на підвалинах загальнолюдських цінностей. Дивлячись на те, як принижувалась гідність людини, і на те, як самі в’язні трактували один одного, він втратив віру в людей…
Через 14 місяців гітлерівці вирішили офіційно поставити Франциска перед судом і перевели до в’язниці в Катовіцах. Там, за підпільну діяльність проти окупаційного режиму, він отримав смертний вирок. В’язницю відвідував священик-капелан, якого німці пускали до в’язнів-смертників. Коли він постукав до камери Франциска, той відповів: «Отче, я вас дуже шаную, але не витрачайте на мене час, бо я невіруючий. Йдіть до тих, кому ви потрібні».
Бог приходить до людей різними шляхами. Їх, мабуть, стільки ж, скільки і людей. Ісус Христос знайшов спосіб, як достукатись до серця Франциска Бляхніцького – Господь прийшов до нього під час читання релігійної книжки з в’язничної бібліотеки. Як отець Франциск потім сам розповідав, під час читання уривку з Нагірної проповіді, який містився у книжці, сталось «ніби хтось у темній камері включив електричне світло», — і він ходив з кутка в куток, повторюючи: «Я вірую! Я вірую!». Так у в’язничній камері, засуджений на смерть, він пережив особисту зустріч з Ісусом. З того моменту Ісус став його єдиним Господом і Спасителем. В листах до рідних і близьких Франциск писав: «Тепер мені неважливо чи буде виконано смертний вирок, чи ні, бо Ісус дарував мені вічне життя». Бог мав свої плани щодо Франциска. Волею Божого Провидіння смертний вирок було замінено десятьма роками ув’язнення по закінченню війни (звичайно,якщо би війна закінчилась перемогою Німеччини), а до закінчення війни він мав перебувати у концентраційних таборах. З такого табору в західній частині Німеччини його звільнили американці навесні 1945 року. Після звільнення Франциск відразу повернувся до Польщі і поступив до Вищої духовної семінарії Катовіцької дієцезії. Він добре розумів – Бог зберіг йому життя, щоб він цілковито присвятив його Богу.
По закінченню семінарії о. Франциск плідно й успішно працював з міністрантами і єпископ доручив йому організувати для них реколекції. Отец Франциск розумів, що не можна, щоби хлопці весь час сиділи і слухали катехизи, потрібно знайти для них якийсь «активний метод». І він його знайшов. Взявшись щось з харцерства, о. Франциск випрацював метод, що по сьогодні носить назву «Оаза». Ще його називають «реколекції переживання». В них йдеться не лише про передачу інформації, а про створення живої церковної спільноти, в якій переживаються реколекції і в якій кожен бере активну участь. Тут передбачені різні форми зустрічі з Богом: у Слові, в молитві, літургії, в братній спільноті, у взаємному служінні, іграх, розвагах, навколишній природі… Отець Бляхніцький, до речі, дбав про те, щоб реколекції проводились у мальовничих місцевостях із чудовими краєвидами.
Програма «Оази» була розрахована на 15 днів – на основі 15-ти таємниць Розарію, щоби за час реколекцій пройти всю історію спасіння й увесь літургійний рік. Згодом о. Франциск переніс цей метод також і на молодь, а потім – і на дорослих, коли у 1973 році вперше провів «Оазу» для родин.
Після ІІ Ватиканського Собору, який повернув Церкві катехуменат, Рух прийняв катехуменальний характер, включаючи в себе три ступені оазових ре колекцій, відповідно до трьох ступенів християнського втаємничення. Центром Руху стало мальовниче містечко Кросцєнко-над-Дунайцем в польських Карпатах. Вже в середині 1980-х років в оазових реколекціях щороку брало участь кілька десятків тисяч людей.
А умови для розвитку Руху в «народній» Польщі були далеко не ідеальними. Отця Бляхніцького до кінця життя переслідувала комуністична влада. У 1960-х роках він знову побував у тій самій катовіцькій в’язниці, де його тримали окупанти. В грудні 1981 року о. Франциск виїхав до Рима, щоби взяти участь у підготовці Конгресу рухів відновлення. Там його застала звістка про впровадження в Польщі військового стану, а трохи згодом стало відомо, що на батьківщині вже видано розпорядження про його арешт. За порадою одного єпископа, о. Франциск оселився в польському осередку для дітей-сиріт в західнонімецькому містечку Карлсберг, щоби взяти під свою пастирську опіку поляків, які в той час масово тікали на Захід. Там він створив осередок Руху Світло-Життя, що існує і понині. Там 27 лютого 1987 року завершилось його земне паломництво.
— У чому особливість Руху Світло-Життя і Домашньої Церкви?
— Особливістю Руху Світло-Життя є те, що він створювався як масовий євангелізаційний і катехуменальний рух, він випрацював результативний метод євангелізації і виховання у вірі в малих групах, а також «Оазу», так би мовити – специфічну форму реколекцій. Це давало учасникам Руху відчуття зростання в християнському житті в спільноті, в безпосередніх стосунках з іншими членами спільноти. Такого відчуття не давали великі польські парафії і великі катехитичні групи.
Отець Франциск Бляхніцький бачив мету у відновленні парафії, в тому, щоби кожна парафія, згідно того, про що говорив ІІ Ватиканський Собор, ставала «спільнотою спільнот». Світло-Життя — це перший рух відновлення, що народився в Польщі в ХХ столітті. Він став масовим – тих, хто хоча б один раз брав участь в оазових реколекціях, в Польщі нараховується не менше 2 мільйонів. Вже пізніше у 1970-80-х роках до Польщі з поза її меж, прийшли інші дійсності – такі, як Відновлення у Святому Дусі і Неокатехуменальна Дорога.
Що стосується Домашньої Церкви, отець Бляхніцький, проводячи реколекції для родин, почерпнув методи і духовність французького руху «Equipes Notre Dame», заснованого у 1939 році о. Анрі Кафарелем. Досвід цього руху він поєднав із харизмою Світла-Життя. Подружжя у Домашній Церкві переживають свою катехуменальну формацію у формі щомісячних зустрічей, через які вчаться впроваджувати у життя обов’язки Домашньої Церкви, тобто певні практики, які створюють фундамент християнського життя родини. Їх зростання у вірі вони будують на основі Таїнства Подружжя, розуміючи його як дар і завдання на все життя.
Основним місцем формаційної праці є сім’я, це вона, як про це говорить ІІ Ватиканський Собор, становить Домашню Церкву (пор. LG 11).
Щомісячна зустріч кола Домашньої Церкви – це, фактично, зустріч аніматорів малих домашніх спільнот: вони разом моляться, діляться Словом Божим і досвідом християнського життя, і через нову формаційну тему отримують вказівки для подальшої праці в сім’ях.
Треба відзначити, що Домашня Церква поступово стала найбільш стабільною частиною Руху Світло-Життя. І це зрозуміло – молодіжні спільноти такими бути не можуть хоча би тому, що молодість учасників швидко минає.
— Як і завдяки кому Домашня Церква прийшла в Україну?
— Коли наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років в Україну почали приїжджати перші священики з Польщі, декотрі з них почали організовувати «Оази». В цей час в Вінниці, в парафії Матері Божої Ангельської, якою тоді опікувались отці-христусовці, створилось перше коло Домашньої Церкви. Його збирав о. Ярослав Гіжицький TChr. На жаль, через кілька років воно перестало зустрічатися, не передавши життя новим колам. Тому фактичний початок Домашньої Церкви в Україні ми пов’язуємо з парафіями в Городку і Гвардійському (Фельштин) на Хмельниччині.
— Коли існує коло Домашньої Церкви і є родини, які до цього Руху хочуть приєднатись, створюється нове коло. Одне коло налічує зазвичай 4-7 родин. Тоді одне подружжя зі старшого кола стає аніматорами молодшого, як ми говоримо«пілотує» молодше коло. А через деякий час, зазвичай – через півтора року, з нового кола вибирається подружжя аніматорів.
Влітку 1991 року кілька сімей з Городка отримали запрошення на «Оазу» родин до Польщі. З ними поїхало одне подружжя з парафії св. Войцеха з Гвардійського – Ян і Вероніка Андрущишини. Повернувшись, вони запрагнули щоби і в їхній парафії створилась така ж спільнота родин, яку вони бачили в Польщі. За підтримки тодішнього настоятеля о. Віктора Ткача вони почали збирати подружжя, з якими на початку 1992 року були проведені 4-денні реколекції в Польщі. А 2 лютого 1992 року в парафії св. Войцеха відбулась перша зустріч кола Домашньої Церкви. В перші роки існування їм допомагали польський священик о. Станіслав Ченчик з Перемишля, а також аніматори з Жешува Зигмунт та Ірена Дец та інші подружжя з Польщі, які «пілотували» це коло. Організовували в Гвардійському та в інших місцях реколекції, на які запрошували нові сім’ї. Так почали створюватися нові кола. Спочатку – в Кам’янець-Подільській дієцезії (у Городку, Полонному, Хмельницькому та інших), в 1997 році – в Житомирі, потім – в декількох парафіях Львівської архидієцезії.
— У той час Кам’янець-Подільська дієцезія обіймала територію «від Збруча до Дону»…
— Так, кола Домашньої Церкви створились також на Сході і Півдні – в Миколаєві, Запоріжжі, Донецьку… Наскільки відомо, з Донецька більшість родин виїхали, декотрі – до Польщі.
— Що собою являє Домашня Церква в Україні сьогодні? Наскільки цей рух розвинувся за 25 років свого існування?
— На сьогоднішній день Домашня Церква в Україні нараховує 184 кола. Вони є в усіх римо-католицьких дієцезіях, крім Мукачівської. Хоча і там певні зусилля прикладались. Найбільше – у Кам’янець-Подільський та Києво-Житомирській дієцезіях. Зараз поширюється і в Луцькій дієцезії – цьому сприяє її ординарій єпископ Віталій Скомаровський. Кілька років Домашня Церква існує і в Українській Греко-Католицькій Церкві. Почалось з кількох родин зі Львова, які приїхали до нас на «Оазу родин» і створили перше коло в парафії св. Онуфрія.Зараз вони беруть участь в реколекціях з римо-католиками і починають робити свої «Оази» у східному обряді. Тепер родинні кола є в кількох греко-католицьких єпархіях західної України. Хоча вже приїздив греко-католицький священик з-під Одеси, який хотів би створити кола Домашньої Церкви у себе.
Щороку Рух «Світло Життя» в Україні проводить кільканадцять оазових реколекцій, в яких беруть участь сім’ї, молодь, діти, а також самотні дорослі люди, які не є в Домашній Церкві. За минулий рік в оазах родин взяло участь 148 сімей.
У 2014 році було офіційно затверджено структуру і статут Руху «Світло Життя» в Україні, обрано модератора, відповідального за Рух в Україні – ним є о. Ярослав Ґонсьорек. Минулого року вперше обрано подружжя, відповідальне за Домашню Церкву в Україні (раніше були тільки відповідальні в дієцезіях). Це Руслан і Світлана Кагановичі з Житомира.
— У чому, на вашу думку, полягає важливість Домашньої Церкви саме в теперішній момент, який переживає українське суспільство?
— Без міцної сім’ї українське суспільство занепаде. Сім’я протягом сімдесяти років успішно нищилась комуністами. Коли Церква почала відроджуватись, нам вдалось відбудувати храми, але ще не до кінця вдалось відбудувати християнські родини. А від цього залежить майбутнє. Тому саме праця з родинами – найважливіше пастирське завдання в Україні. Воно охоплює також і приготування молоді до подружнього життя. Ми бачимо, як Домашня Церква впливає на молодь. Молодь може багато почерпнути з досвіду родин.
У понеділок (6 лютого – Прим. ред) я проголошував катехизу в ефірі «Радіо Марія» на тему сімейний катехуменат. Саме сімейний катехуменат – це найбільш необхідний засіб відродити Церкву в Україні, зробити її стійкою проти впливів атеїзму, проти секуляризації суспільства, в якому ми живемо. Живий переказ віри в родинах – це найкращий засіб вкорінення віри в поколіннях. Адже, якщо цього забракне, кожне покоління буде змушене все починати з початку. І кожне покоління священиків теж буде змушене все починати спочатку.
— Чи можете назвати якісь пастирські ініціативи, пов’язані з Домашньою Церквою?
— По-перше, це різного роду реколекції для родин, в тому числі і для тих, які не належать до Руху. Домашня Церква активно задіяна в дияконії життя, в справі захисту життя. Члени Домашньої Церкви часто допомагають у приготуванні наречених до шлюбу. Ну і, звичайно, Домашня Церква активно задіяна в душпастирстві родин. Одна з ініціатив, яку започаткувала Домашня Церква – це щорічні паломництва родин, організацією яких займається Дієцезіальне душпастирство родин. В нашій Кам’янець-Подільській дієцезії воно щороку здійснюється в Летичів. Члени Домашньої Церкви беруть активну участь в житті своїх парафій, служать в літургії, в катехизації, деколи – аніматорами різних парафіяльних груп. Також допомагають у матеріальних, практичних потребах парафій.
— Який ваш особистий досвід пастирської праці, пов’язаний із Домашньою Церквою? Чи можете розповісти про якусь неординарну подію , а бо якийсь приклад того, як участь в русі змінювала життя людей?
— З Домашньою Церквою я знайомий з середини 80-х років, а в1988 році, будучи семінаристом, перший раз брав участь в «Оазі» родин. З того часу я постійно служу спільнотам Домашньої Церкви, надаючи їм душпастирську допомогу. В Україні, де я працюю з 2000 року, я ще більше, ніж в Польщі, побачив, як Бог, за посередництвом Домашньої Церкви, може відродити і повністю перемінити сім’ю. В першому колі, яке зібралось в Гвардійському, в більшості сімей до храму ходили тільки жінки, чоловіки – тільки час від часу. Таких родин взагалі в Домашній Церкві було чимало. Але перебування в спільноті поступово ставило все на свої місця. Чоловіки поступово відкривали свою роль голови родини, відповідальність за спасіння членів родини. Пам’ятаю, одне молоде подружжя. Вони прийшли, щоб охрестити дитину, жили без церковного шлюбу і були непрактикуючими, так само, як і їх родичі, які мали бути хрещеними. Але одні й другі були відкритими для дії Божої благодаті і підготовка до Хрещення дитини переросла у підготовку двох пар до шлюбу. Згодом я запросив їх до Домашньої Церкви, зібралось ще кілька подружніх пар і народилось нове коло. Сьогодні вони, ті, які раніше не знали, як переступити поріг храму – активні аніматори Домашньої Церкви. Вони відкриті на життя, в них четверо дітей. Але це не заважає їм служити іншим людям. Подібних прикладів чимало.
Можна також навести багато прикладів зцілення від алкоголізму. Багато чоловіків завдяки участі в Домашній Церкві визволились від цієї залежності і тепер допомагають визволитись іншим. Домашня Церква активно задіяна у Круціяті Визволення Людини: адже подружжя бачать, що пияцтво й алкоголізм руйнує родини, навіть – дуже побожні, здавалося б – християнські. Діяльність заради визволення від залежностей, від страху, від усього, що принижує людську гідність, що становить загрозу для життя, визволення в суспільному аспекті – усе це характерні риси Руху Світло-Життя і Домашньої Церкви зокрема.
— Які, на вашу думку, подальші перспективи розвитку Домашньої Церкви в Україні?
— Часто від багатьох пастирів, особливо єпископів, ми чуємо слова підтримки і заохочення до подальшої праці. Для нас це підтвердження того, що Домашня Церква – справді Божа відповідь на потреби Церкви в країні. Діти родин з Домашньої Церкви, створюючи власні сім’ї, часто включаються в той самий рух. Також і молодь ззовні, яка до руху не належить, придивляючись до родин з Домашньої Церкви, бачить у них взірець, який хоче наслідувати. Це показує, що Домашня Церква має своє майбутнє, і що Дух Божий хоче за допомогою наших слабких людських зусиль будувати чи відбудовувати свою Церкву в Україні.
Хотілося би, щоби Домашня Церква була більше задіяна в справи євангелізації та захисту життя і християнських сімейних цінностей в сучасному суспільстві. Нині члени Домашньої Церкви набирають все більше відваги, щоби виходити назовні, щоби активно діяти в суспільному житті. Перші кроки зроблено, решта – перед нами.
Джерело: CREDO