Неділя, 14 лютого 2010, 02:29

Попри всі стихійні лиха та епідемію грипу ми родиною вирішили зустріти Різдво не вдома, на Харківщині, а на Західній Україні. Відчувши, що це є Божою волею, я зателефонувала на Стрийщину до пані Марії. Без будь-яких вагань, легко і радісно, ця берегиня великої родини (має двоє дітей і четверо онуків, а на п'ятого чекають) запросила нас до себе не зважаючи ні на стихійні лиха, ні на епідемію. З пані Марією Николин ми познайомились в Києві на прощі. Зі сходу і заходу України їдуть прочани, віруючі різних конфесій, на освячену віками прощу до святої Софії.

Кожного тринадцятого числа місяця о сьомій вечора запрошуємо всіх приєднатися до нашої християнського гурту біля стін Софійського собору. Благодатно і достойно є разом молитися за єдність всіх українських церков у єдину помісну церкву на сестринських началах! Молити Господа Бога за долю Софійського храму, адже він давно став музеєм, а призначений для Служб Божих. Зітхає старий храм за пісне співами і звуками божественних літургій, за сердечною молитвою простої української душі. Натомість лише іноземці, заможні туристи та музейні працівники можуть оглядати невимовну красу Софійського собору.

Пані Марія мешкає в селі Олексичі, відомому своїми давніми християнськими  традиціями, подвигами своїх синів за незалежність в лавах УПА.. Вперше ми приїжджали до Олексичів літньої пори. Стара сільська хата, збудована ще батьками господаря пана Ігоря, щедро прийняла нас у свої обійми. Образи, вишивані рушники та серветки, а найголовніше – привітність і щирість господарів Марії та Ігоря. Не тільки у рідному селі, але й на Львівщині це подружжя відоме своєю просвітницькою діяльністю. Завдяки їх старанням вийшла не одна книга про історію села Олексичі та унікального хутора Корчунок, знищеного комуністами, книга “Химера” Михайла Масютка про історію західного краю за часів більшовицьких репресій. Влітку, завдячуючи пані Марії, ми відвідали такі святі місця як Гошів, Страдч, Кохавино, Крехів,  Жовква, численні львівські храми, побували в музеї Виговського, гетьмана Україна часів Мазепи.

Взимку ми були тут вперше. Уявіть засніжене село, загублене серед полів та лісів, з гарною, ніби іграшковою, дерев'яною церковцею, з величною фігурою Божої Матері, любовно прикрашеною сяючими вогниками взимку, а влітку – квітами. Дістатися сюди можна тільки маршруткою. Зазвичай люди вітають одне одного словами “Слава Ісусу Христу”. Відповідь: “Навіки слава”. На Різдво – “Христос ся рождає” “Славіте Його”.  Мовчки ніхто не пройде один повз одного, привітання і декілька добрих слів завжди у всіх знаходяться. Родина Николинів, як і всі інші в цьому селі, глибоко побожна і направду благословенна: дві чудові доньки та їхні родини є цілком щасливі, привітні. Всі ходять до церкви. Одну з доньок я про себе назвала Олексицькою мадонною, настільки любов і благодать охоплюють твою душу, коли ти спілкуєшся з нею. Цікаво й те, що родина бере активну участь у виборах, адже треба, щоб вибори пройшли чесно. Донька – голова виборчої дільниці.

Настало Навечір'я Різдва. Кругом залягла тиша. Ліс і поле завмерли в очікуванні чарівної різдвяної події. По хатах люди моляться і готуються до Святої вечері. У кожній оселі готується кутя. Господар дому тре мак у макітрі. І наш пан Ігор взяв глиняну макітру та почав звично і зосереджено терти мак. Ця справа була для нього приємною. На Різдво це завжди входило в обов'язки чоловіка. “Коли чоловік тре мак на кутю, це ознака міцної родини,” – зробила я для себе висновок.

Сутеніло. Ось і перша зірка замерехтіла між хмарами. З'явилася і сховалася. Та ми з пані Марією помітили цю зірочку, коли йшли на цвинтар. А ось цвинтар весь мерехтів вогнями. Виявляється, існує традиція на Святвечір засвічувати свічки на могилах померлих родичів. Я побачила, що свічки поміщаються у спеціальні кольорові плошки, щоб не гасли. Весь цвинтар мерехтів і мінився. Здавалося, що померлі шлють своє благословення на Святвечір. Від цього в серці відчувалася ще більша святковість та умиротворення.

Потім сиділи великою родиною за святковим столом, де було  дванадцять традиційних страв. Частина з них була для нас новинкою. Ми наполегливо записували в блокноти назви та рецепти. Цікаво, що до узвару, який тут називають “садовиною”, пані Марія, знавець трав, додала ще полину. Чудовий напій чарував нас своїм букетом. “Не можна готувати щось раніше: ні кутю, ні голубці, ні грибну юшку. Тільки в цей день страви набувають особливого смаку”, – пояснювала нам пані Марія. Вся родина, старі й малі, заспівали колядку “Бог предвічний…”. Аж тут і колядники на поріг! Хлопці перебралися в костюми  Ірода, Смерті, Мошка, Пастухів, вони майстерно співали і творили вертепне дійство. Колядники весь вечір ходять з хати в хату і розносять новину про народження Христа. За це їх нагороджують грошима, ласощам і жартами.

Після вечері люди йдуть до церкви на вечірню, слухають, як церковний хор співає колядки, підспівують, а вже вранці на саме Різдво приходять на Божественну Літургію.

Вражень було стільки, що цей день в нашій уяві перетворився на мерехтливий калейдоскоп з зірок, святої вечері, зимових краєвидів, гарної церковці, багато чисельних груп колядників, тощо.

Перебуваючи на Стрийщіні, ми вирішили відвідати Карпати. Для цього треба було сісти на ранішню електричку Львів – Мукачево. У вікнах  постали карпатські краєвиди. Якими прекрасними були засніжені гори, оздоблені срібними від паморозі смерековими лісами! Хмари мандрували зворами і лісовими нетрями. Серце рвалося туди, в таємничу зелену гущавину Карпат. А краєвиди… Їх можна сміливо назвати синьо види. Синьовиди Карпат заворожують душу.

Зі станції Воловець всі ріки потекли в інший бік, снігів не стало, а весняне сонце по весняному оживило природу. Почалося Закарпаття.

Мукачеве. Місто гарне, старовинне, має багато храмів, а найголовніше – оточене прегарними синьо видами.

Гори ніжно тримають в своїх міцних долонях це місто, як дорогоцінну перлинку. Основною візиткою міста є старовинний замок “Паланок”. Добираємося до нього маршруткою. Замок справляє неабияке враження: розташований на скелі, він ніби летить над усім містом. Блукаємо старовинними анфіладами, глибокими внутрішніми двориками, зовнішніми довгими галереями і поступово занурюємося в незвичайну атмосферу старого замку. Без сумніву, він зберіг присутність тих, хто в ньому мешкав у минулі віки. Це відомий угорський поет Шандор Петефі, княгиня Ілона Зріні. Ця прекрасна і  мужня жінка після смерті чоловіка Рокоці Першого залишилася з малим сином і мусіла всі справи взяти в свої руки. Вдивляємося в її старовинний портрет. Вишукана і гарна. Ось зображено, як вона керує обороною фортеці під час нападу ворогів. А уява малює її в час тиші, коли вона, прогулюючись галереями, вдивляється в ті самі обрії, які бачимо й ми сьогодні, коли вона молиться за свою країну, за малого сина, простягаючи руки до рідного обрію.

Ми вільно ходили по території замку, були на найвищій башті, звідки місто здавалося іграшковим, спускалися в катівню, це страшно мучили людей.

А ось якісь високі двері, на яких було написано “Екуменічна церква”. З цікавістю зайшли до храму. Великий на всю стіну дерев'яний хрест, престіл, дерев'яна фігура святого Йосифа, який тримає Дитятко Ісуса, Який бавиться земною кулею. Тут же за склом православні ікони Божої Матері і святих. Ми підійшли до працівниці музею, щоб розпитати у неї про цей храм.

–         Чи це є діючим храмом чи тільки музей?

–         Це одночасно і діючий храм і музей. На великі свята тут правиться спільна Служба Божа зі  священиками різних конфесій. Тут також беруть шлюби. Мій син брав шлюб у цьому храмі(жінка посміхнулась). Мій син належить до греко-католицької громади, а його жінка до православної. То вони тут брали шлюб.

–         У вас, напевно, і родина екуменічна.

–          Так, донька охрещена в православній церкві, син у католицькій. У нас все місто екуменічне, і всі дружать і приятелюють між собою. Екуменізм цього храму зародився в глибині віків. Адже в замку жили люди різних віросповідань: католики, православні, реформісти – і всі ходили до одного храму. Саме життя навчило цьому людей. А нещодавно в цьому храмі сталося чудо:німа дитина заговорила. Тут особлива енергетика. Якось група цілителів приїздила, то вони всі тут “заряжалися”, через що, пам'ятаю, затрималася на роботі на зайвих дві години.

Ми були вражені і теж молилися тут за здоров'я рідних, друзів, за прощу до Святої Софії та за всю нашу екуменічну Україну.

Звісно, що для нас мандрівка на Західну Україну стала дорогим надбанням душі.

Олена Пушкар (м. Харків), спеціально для «Оранти».